Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
Єлизавета

"В Драмтеатрі з-під завалів стирчали напівживі люди, ми дивом вціліли"

переглядів: 729

«Бог був поруч», – каже Ліза, коли розповідає історію своєї втечі із Маріуполя. Вони дивом вижили у розбомбленому драмтеатрі, дивом добрі люди допомогли виїхати з міста, дивом знайшли дефіцитний бензин, щоб дістатися місця евакуації. Чи повернеться в Маріуполь – Ліза не знає, але точно знає, що «Україна – це наше все»! 

Насправді це було не настільки страшно, як може в інших містах, тому що ми вже це переживали в 14 році, і ми не дуже злякалися. Я 24 лютого пішла на работу і працювала навіть до 1 березня, тобто ми зробили велику помилку, бо ми на це не дуже звернули увагу. Ми думали, що все буде, як в 14 році, все закінчиться на Східному.

У нас Маріуполь ділиться на райони, і Східний – це район, з якого завжди все починається, військові всі справи.

Я жила на Західному, це протилежний взагалі бік Маріуполя від Східного. Ну, це зрозуміло, і тому для нас не було це чимось надто жахливим, але коли нас відключили від життя взагалі – виключили газ, вимкнули світло – тоді ми вже зрозуміли, що ми в пастці.

З 24 лютого по 5 березня жили в квартирі, потім за мною прийшов мій хлопець з центру міста, бо зв’язку немає. Йому довелося пішки йти за мною, тому що він жив в гуртожитку, і в гуртожиток приїхала поліція, і сказали, що можливий, типу «зелений коридор». І з того часу ми переїхали в Драмтеатр.

І коли ми бігли – я, мама, хлопець, ми ще кота з собою взяли. Ми коли бігли в драм театр, нам просто, можна сказати, в спину кидали снаряди, бо ми тільки виходимо з подвір’я – і туди прилітає снаряд. Після цього ми зрозуміли, що будемо рухатися на узбіччі дороги. Так набагато довше, але так безпечніше, бо прильоти були в основному тільки в подвір’я на той час.

Коли ми дісталися Драмтеатру, кожного дня ми чекали «зелений коридор», але російська сторона ніколи не давала згоди, і ми жили там по 16 березня, поки не скинули бомбу.

Кожного разу, виходячи на вулицю, ти розумієш, що приймаєш смерть у будь-яку секунду, тебе може не стати, але все одно, я ж кажу, ти йдеш на це, і в такому стані просто нема… 

Ну, мені здається це більш психологічне явище, що, може, блокує те, що тебе вбиває, ці емоції, тобто немає зараз часу, немає можливості плакати, випускати з себе пар, ти постійно на адреналіні, постійно повинен боротися за життя. Я просто не знаю, як це описати.

Єдиний момент, коли я плакала в Маріуполі, це коли люди поїхали. 15 березня мені стало так самотньо, я не знаю чому, коли були напхані всі до купи, мені було якось легше, я відчувала якусь, ну ніби тримались на якомусь рівні. А потім мене прорвало, я дуже сильно впала у відчай, тому що мені здавалося, що я ніколи не виберуся звідти, що я тут і помру.

Дуже пощастило, що ми на той час знаходилися в підвалі, бо люди, які були ззовні, усі отримали пошкодження, і когось завалило, і навіть Драмтеатр… По всьому периметру будівлі є підвал, але нам пощастило, що ми були ближче до передньої частини, до входу.

Ось вхід в Драмтеатр, і ми були прямо під входом, а бомбу скинули чітко на центр, і тому люди, які перебували в підвалі, в центральній частині підвалу, їх всіх завалило, вони залишились там.

В Драмтеатрі з-під завалів стирчали напівживі люди, ми дивом вціліли

Коли я сиділа в підвалі, ми відчули цей… цю хвилю від бомби, але стеля була на місті, стіни були на місті. Ми не могли уявити те, що сталося, і там, коли скривавлений чоловік (у нього було скривавлене обличчя, я так розумію, в нього щось влучило), він спустився і кричав що «драму» немає, драмтеатру немає.

Ми подумали, що він дуже на емоціях це все заявив, але коли ми вийшли, ми побачили що «драму» дійсно немає, тільки передня стінка, задня стінка і величезна воронка. І ще звуки іншого літака, який над нами літає, постійні постріли з танків, які там лунають з усіх сторін, я це просто не можу передати.

Я чую, як кричать люди, я також стояла кричала, тобто у мене були сльози.

Я просто в паніці кричала, я бачила, що відбувається, я намагалася не дивитися в ту сторону, бо я знаю, що там багато людей, які просто стирчать наполовину.

Моя мама намагалася допомогти, вони там з якимось хлопцем намагалися витягти одну жінку, але вони не в силах були просто підняти той шмат будівлі. Я не знаю, його треба з краном, напевно, якось піднімати, бо неможливо просто власноруч. Я стою, дивлюся на це і розумію, що зараз бомба впаде знову – і все, і все, і все.

У мене в голові це крутиться, я не можу ні дихати, нічого, мене просто кинули в землю, але я пам’ятаю, що після того ми бігли, ми не знали куди нам треба бігти, але ми просто побігли. І не знаю, що нас зупинило, що змусило нас це зробити. Ми планували, напевно, побігти просто в друге сховище, але ми зупинились на дорозі, почали зупиняти машини руками, і люди нас вивезли з міста.

Нас висадили на розвилці між Мелекіне і Бердянськом. Коли ми дійшли в Мелекіне, у нас з’явився зв'язок, тобто всі рідні отримали смс.

Там стільки сліз, стільки горя було, бо нас всі вже поховали, ніхто ніякого зв’язку не мав з нами.

Ми просто стояли на узбіччі дороги і думали, що нам робити, тому що нам нікуди йти просто. Стукати людям в двері – ми мали такий план, якщо ми не зможемо нічого зробити, але нам, я не знаю, Бог з нами, був весь цей час, бо просто зупинилися люди, запитали, чого ми тут стоїмо. Наш вигляд, він видавав сам за себе, що щось не те, бо ми напівроздягнуті, з купою якогось лахміття, що ми з собою схопили, якісь сумки, ну вирозумієте як це все виглядало. Грязні, тому що без води, без нічого. Ми з ними поговорили, вони почули нашу ситуацію, взяли до себе, нагодували, дуже їм велике дякую, ми не забудемо їхні добрі вчинки.

Ми були у відчаї, тому що ніхто не брався нас вивозити, я зателефонувала своїй режисерці (я займалася там в театральній групі, в Маріуполі), а вона була в Бердянську на той час, і я подзвонила їй. Кажу, що я просто у відчаї, що ніхто нічого не може зробити, мені терміново потрібна допомога. Вона сказала: якщо ти знайдеш 15 літрів бензину, то приїдуть за тобою, ну за нами, за моєю родиною.

Я розумію, що це просто неможлива справа – взяти бензин, бо коли ми пішли на заправку, єдина заправка, яка мала взагалі бензин, там була десь кілометрова черга з машин, а ми без транспорту, просто я, моя подруга і мій хлопець. Я не знаю, як якісь нещасні діти, в мішок поклали цю каністру і пішли полями на цю заправку, стояли і думали, як нам типу обхитрити.

Ми ж не будемо стояти в черзі за автомобілями, там люди ночують в тій черзі. Нам що, полягати на дорогу і спати? Ну, мій хлопець пішов такий, впав на дурачка, каже: «Слухайте, а для людей без машин тут є якась черга?» Ну, ми розумієм, що це такий дохлий план взагалі, але насправді, ну знаєте, це спрацювало.

Люди сказали: «Взагалі-то ні, але ти можеш спробувати попроситися до якогось водія». Ну, ми підійшли, як ті котики зі Шреку, зробили очки такі: будь ласка, нам треба якось… І так, дуже чемний чоловік, він взяв нас під своє крило, сказав:

«Добре, тільки давайте, типу, щоб ніхто не зрозумів, що відбулося». Тому що там були вже бійки за чергу.

Ну, ми так потрішки пересунулися, підсіли до нього, короче, все у нас вийшло. Ми купили бензин, і я телефоную своїй режисерці десь через годину і кажу: «У мене є бензин». У неї просто не було слів, тому що люди по декілька днів стоять в черзі. Ми просто через годину телефонуємо і кажем: у нас є бензин, все нормально. Таким чином, за нами приїхав чоловік, там була у них своя схема, короче, за бензин нас відвезли.

Приїхали ми в Бердянськ, там ми побачили нарешті хліб, побачили якусь цивілізацію, працюючі магазини, трохи відчули себе людьми. Потрібно було записуватися на евакуаційні автобуси, які везуть до Запоріжжя, але люди чекали тижнями свою чергу , бо по-перше, автобуси часто не пускали, думаю, ви чули про це, а по-друге, дуже важко дістатися, бо багато бердянців виїжджали також.

Нам зателефонувала знайома, яка все це дізналася, там десь звідкись я не знаю взагалі, хто про що там дізнається яким чином, і каже:

«Якщо ви виїдете за місто і встигнете просто добігти до автобуса, то ви поїдете».

Ну, звісно, ми підірвалися, побігли, виїхали на таксі за місто, там також була величезний [натовп], ну майже до бійок доходило за ці автобуси. Люди просто як в банці були, там не те що не було сидячих місць, там не було місць, щоб просто дихати в тих автобусах. Але ми потрапили, звісно, нам дісталося місце на підлозі. Ми поїхали і на пів дорозі нас зупинили.

По-перше, ми проїжджали близько 15 блокпостів російських, тобто не було навіть години, що б ми просто спокійно їхали, а нас було, я не пам’ятаю, десь 53 або 57 автобусів, ну більше 50, і поки кожний автобус перевірять, кожного чоловіка, ну ми стояли по півтори години на блокпостах, ми діставалися.

Ну, 200 кілометрів ми їхали майже дві доби. Всього на всього 200 кілометрів, російські солдати роздавали нам свої військові сухпайки, ну як нам… вони просто стали, ну так нам роздавали сухпайки, і це все знімала камера, і звісно, мами, у яких діти не їли нічого вже майже добу, вони пішли це брати. Ну я розумію це, це безвихідь, але ж зрозуміло, для чого це все було зроблено. Вони знімали нас на камеру, як ми беремо їхні сухпайки.

Я не знаю, який то був випуск, що вони там казали, просто бачила в анонсуванні, як вони нам типу допомагають, які вони герої взагалі, як ми їм вдячні за це.

У нас, я не знаю, ненависть – це навіть не те слово. Я не знаю, що може бути сильніше ненависті, але по відношенню до них це щось існує, якесь таке почуття. І потім вони покликали якусь масовку людей, які махали вслід танкам, які вони перевозили, і це також знімали на камеру.

Вони кричали так: «Ми вас дуже чекали!» Герої… Я думаю, ви зрозуміли, що я мала на увазі. 

Я прекрасно розуміла, що це мені вийде боком потім, що коли я осяду і зрозумію: все, я в безпеці, тоді прорве.

В Драмтеатрі з-під завалів стирчали напівживі люди, ми дивом вціліли

І насправді, так час від часу просто сидиш, згадуєш Маріуполь, знаєш, скільки людей там загинуло, читаєш історії про смерті дітей, про смерті твоїх знайомих, ти розумієш що це не паралельні, не паралельне життя. Що це фільм якийсь, або ти в голові придумав собі щось жахливе, а що це є насправді, і що багато дітей, які просто росли, мали велике життя попереду, а його таким способом варварським просто відняли.

І постійно рветься душа, і думаю… Я не знаю, скільки там дірок  в тому серці просто з’являється в кожного українця, коли він читає це.

Хлопець зі школи загинув, на рік старший від мене, чоловік – ну музикант один і ще один хлопець. Якщо я дізнаюся, що хтось з більш близьких загинув, я не знаю, що то буде зі мною.

Не знаю, коли я зможу повернутися в Україну, бо Маріуполь – це окрема тема для України. Але якщо вийде жити десь в іншому місті, будемо намагатися, бо Україна – то наше все.

Маріуполь 2022 Відео Історії мирних молодь переїзд зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення перший день війни Обстріли Маріуполя їжа 2022 Біженці окупація
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій