«Тіла у Бучі лежали прямо на узбіччях»

У свої 24 роки Ігор Середа стільки разів бачив смерть, скільки не кожна літня людина бачить за все життя.

Батько хлопця займався ритуальними послугами у Немішаєвому поблизу Бучі. Згодом Ігор продовжив батьківську справу. Ховав людей під час окупації, а після звільнення займався перепохованням вбитих із братських могил.

Побачене за цей час важко осягнути навіть професійному трунарю.

Я бачив стільки смертей, що не кожна літня людина таке переживе за все життя. Мій батько займався ритуальними послугами у Немішаєвому, поблизу Бучі. Згодом я продовжив батьківську справу.

До війни, під час війни і після війни я знаходився в селищі Немішаєве. Перші дні війни думали, що будемо робить: чи йти у військкомат, чи будемо залишатися на місці, дивитися на обстановку. Робили самооборону якусь. Коли почалась окупація, то зрозуміли, що наші сили були безпорадні, бо у ворога було дуже багато і техніки… Зрозуміли, що потрібно переходити на волонтерський шлях. Всю окупацію ми знаходилися на місці, ми по місту працювали.

Бучу окупували раніше, ніж наше селище. Знайома подзвонила, каже: «У нас померла людина, а ми не можемо поховати її на кладовищі. Ніхто не може ховати». Кажу: «Везіть її сюди, якось будемо зберігати». Забрали тіло, помістили його в нас. Потім почали помирати люди і у нас в селищі, то ми ховали їх за можливістю. Ми забирали їх або люди привозили, якщо вбили когось. У нас була спеціальна кімната, всі знали про неї, туди звозили тіла.

У нас є такі села, як, наприклад, Микуличі. І туди не завжди була змога приїхати. Люди там ховали самостійно. Де ми могли працювати, ми працювали. В нас були блокпости російські за Микуличами і перед Мироцьким. Ми туди їхати не могли, ми працювали тільки в нас. Окупація була різною в Бучі і в селі, в нас вони були тільки проїздом. Колона пройшла – і нікого немає. В цей час ми могли переміщатися, щось робити у нас по селу. Були моменти, коли вони їздили на приватних машинах (десь вони їх понабирали) і грабували цивільне населення.

Ось ми їдемо по Варшавській трасі – куча переїханих машин, куча металолому лежить. Це не машини, це просто згорілі шматки металу. Вся дорога в уламках, в гільзах, в згорілому металі. Ми за перші дні, як не почистили ще дороги, три рази колесо пробивали.

Це був останній день, коли ми тут працювали. Приїхала фура, і ми загружали всі тіла, що тут знаходилися.

Тут ми забрали два тіла чоловіків, потім буквально в 50 метрах ще два тіла забрали. Біля дев’ятиповерхівки на галявинках ховали людей, ну не було можливості в людей по-іншому це зробити. Слідчо-оперативна група діставала тіла, робили попередній аналіз, фотографували. Потім ми звідси вивозили на кладовище, потім в рефрижератори і розвозили по моргах.

Часто запитують: в яких місцях ви забирали? На території приватного будинку, на городі або біля багатоповерхівок на галявинах.

Одного разу знайшли курточку, видно було руку з землі. Почали викопувати-викопувати… тут чотири тіла знаходилось! Одне тіло потім знайшли через дорогу. Бабуся була похилого віку, вона в памперсі була. Хлопець 91-го року народження.

Найбільша кількість похованих в Бучі, біля церкви. Я там участі в похованні не брав. Ми брали на себе ексгумації по 5-7 тіл. Коли ти так працюєш монотонно, ти навіть не запам’ятовуєш, скільки їх було. Дістаєш одного, а їх там… У Бучі так само. Заходиш в квартиру – там чотири тіла, не завжди поховані.

Найважче починає бути зараз – це кількість тіл. Це дуже важко бачити, тому що багато молодих. Зараз важко бачити ці тіла, які вже розклались. Ми починаємо збирати, а там то голови немає, то очей. Це така специфіка роботи. Зараз усі тіла, які знаходять, вони в отакому стані. Не кожен може це робити. Навіть співробітники ритуальної служби не всі можуть це робити. Навіть у мене хлопці не можуть бути на таких місцях, тому що це і запах характерний, але і дивитися на це все неможливо…