Історії, які ви нам довірили
Циганкова Марія, 15 років, ЗЗСО I – III ступенів № 17.
Війна почалась для мене в той день, коли постріли ставали все гучніше. У новинах розповідали, що потрібно обов’язково брати з собою в екстреній ситуації.
Мені було вісім років, я не розуміла, наскільки це було серйозно і чи варто мені хвилюватися.
Я досі пам’ятаю, як тато майстрував ліжко, на якому ми мали спати у підвалі.
Сусіди принесли свої стільці до нашого підвалу, бо не мали власного. Сказали, брати лише необхідне, я і взяла. У моїй торбинці було все найнеобхідніше на мою думку: трохи дрібних монет, якісь особисті папірці, списані віршами, оповіданнями і ще якісь дрібні предмети.
Найголовнішими, звісно, були вони, іграшки! Це були не просто іграшки, а друзі мого дитинства. Я боялась їх забути вдома. Раптом їм буде страшно?
Звісно, батьки мене заспокоювали, казали, що це ненадовго.
Перед сном я уявляла, як почнеться бомбардування. Що я візьму в першу чергу? Що робити?
Страшно було за бабусю. Вона старенька, їй важко ходити. Раптом вона не захоче йти з нами в укриття? Що я без неї робитиму? Не менше було страшно за тата. Він далеко з бабусею і дідусем. Раптом вони не встигнуть добігти до укриття? Що буде, коли тата заберуть на війну?
Коли постріли ставали гучнішими, мені було моторошно до кісток. Я згадувала історії бабусі про Другу світову. Невже зі мною буде те саме? Невже мені також доведеться тікати додому, ухиляючись від куль? Було страшно не стільки за себе, скільки за рідних.
Раптом мені також доведеться побачити замість близької людини лише діряву кофточку… Я боялась, що війна забере щось вагоме для мене.
Спочатку я не розуміла, навіщо ми купуємо стільки їжі. Навіщо тато з мамою розлучаються? Війна почалася занадто несподівано.
Спочатку я не надавала цьому великого значення. Війна й війна. Це ж не у мене під парканом. Але коли я побачила очі тих жінок і дітей, які втратили своїх рідних, мені стало страшно.
Війна забрала мою віру в майбутнє і надію на спокій.
Раптом завтра приїдуть танки і все знищать? Що буде завтра? Мені було не по собі, коли замість того, щоб іти гратися з подружками на дитячий майданчик, я йшла з батьками в укриття.
Іноді мені снилась війна, що сидимо у підвалі. Прокинувшись, я лежала в темряві, прислухаючись до тиші. Іноді я міркувала, що буде, якщо нас засипле у підвалі? Хто нас буде шукати? А якщо снаряд розірветься у сараї? Що буде, якщо влучить до сусіднього дому?
У день, коли я стояла з торбиною в руках, почалась війна.
Війна не тільки в моїй країні, а й в середині мене. У той день тато був у нас вдома. На вулиці було сіро. Я просто хотіла щоб війна закінчилась, і тато був поряд. Але війна не закінчилась, і тато не був поряд…
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
