"Танк наставив на мене дуло, наче «вітав»! Пізніше прилетіли авіабомби!"

Віталій та Світлана з Бородянки втратили житло та свій маленький бізнес. Російські бомби зрівняли із землею і будинок, і кафе. Віталій потрапляв у приціл танків та снайперів. Двічі перебував під авіударами!

Світлана впевнена: родину захистив срібний хрестик її бабусі, яка пройшла усю Другу світову війну.

Мене звати Віталій, мені 47 років, я мешкаю, я тут народився  і виріс. Мене – Світлана, мені 45 років, моя сім’я переїхала в Бородянку, коли мені один рік був, так що можна сказати, я корінна теж. Ми подружжя, ми жили в Бородянці, ми зробили своє кафе, взяли в оренду приміщення і зробили все, як вдома. П’ять років працювали то там то там, і всі кошти збиралися, складалися, щоб відкрити своє діло.

І нарешті 1 лютого… У мене 2 лютого день народження – ми вирішили присвятити це відкриття моєму дню народження. Ми оформили ФОП і відкрилися якраз напроти будинку, напроти вікон квартири, щоб це було близенько, коло дому, нікуди не їздить, ні на який Київ. Я 21 один рік їздила на роботу на Київ, і це було не дуже зручно. Ми вставали о пів п’ятої ранку, машина гріється десь годину, щоб у 6 часов перші люди їдуть на роботу, в 6 часов повинна була кава виходити.

Російські війська, перші російські війська заходили по окружній дорозі. Ми їх… це все бачили, чому – я розкажу. Я відкривав нашу кав’ярню до самого кінця, поки її не розбомбили. Я вийшов з кав’ярні, я побачив, як йде колона, колона йшла на Макарів.

Після цієї колони їх було по центральній вулиці, вони йшли, йшли, йшли. Ми це все бачили. І от проходе колона одна. Я швидко вибігаю, а тут всі хлопці були. Я вибігаю, включаю машину. І люди виходять з підвалів, вони щось хочуть гарячого попити. Діло навіть не в тому, що вони хочуть попити, вони хочуть кучкуватися і обговорити. Це дуже надо було.

Потім, звісно, вже ніяких грошей не брав. У мене закінчувалась кава, люди поприносили з дому стаканчики, зерна, молоко. Я еспресо наливав у півлітровий бокал. Перші податки ми мали платити 1 березня. І рівно 1 березня це кафе зрівняли з лиця землі. 1 березня зразу прилетіло дві бомби в цей будинок, якраз в мою квартиру.

Воно і видно, вони взірвались прямо в наших спальнях, а потом ракета попала. Я даже не знаю, як вони так. Під нашим кафе було центральне водопостачання. Це труба. І вони попали прямо в цю трубу ракетою, вони перебили трубу, а зверху стояло наше кафе. Ну і понятно що, а потім мені розказували, чи БТР, чи БМП зверху проїхали. Цей масив строїв ще мій покійний батько. Все знищено, все знищено.

Перша бомба попала в той дом, в тому домі був мій друг із жінкою. Я в цей момент, коли впала туди бомба, я був тут. Моя мати, мій син, брат із маленьким чотирирічним сином і з жінкою жили в цьому підвалі, вони неділю, мабуть, там жили. Я якраз виходив від них, там є така дірка. Я якраз питався через цю дірку вилізти. І коли туди попала бомба, мене закинуло назад… з воздуха самолет, понимаєте, авиа це таке.

Танків вже ніхто не боявся, це таке, а от самольот – да. Це до сих пір в мене, я чую українські літаки і я боюсь, присідаю, бо це таке чувство. Я вискочив отсюда с той сторони  і побачив стовп пилі. Я знав, що там мій друг.

Я побіг туда, там тоже є центральний такий вход в подвал, засковив в подвал і поняв, що там шансов… Я був отут, мене підкинуло до третього етажа – контузило, я  не чув не знаю скільки. Провали в пам’яті, є такі періоди, що я не особо помню, що я робив, куди біг, що робив. Между оцьой бомбой і цією бомбою є якісь такі… а я не помню цей проміжуток. А коли бомба сюда попала, я чотко був тут, я не знаю, як я вижив.

У мене був жуткий страх за дітей і все, більше ні за що я не думала. В мене два дорослих сина 19 і 24 роки, в мене брат живе з сім’єю в Києві, на Борщагівці. Ми вирішили, що в Києві небезпечно, щоб вони приїжджали сюда, до нас. У нас п’ять кілометрів від Бородянки по Варшавській трасі, в Пилиповичах у нас там дача в лісі. Ми вирішили, що там буде саме безпечніше.

В Бородянці не збиралися залишатися, вирішили, що на дачі буде безпечніше. Вони приїхали, забрали маму, слава Богу, з того будинку, бо будинку зараз немає, там теж дуже багато людей під завалами залишилося. Я зібрала хлопців, бистро сказала: «Збирайтеся. Саме необхідне тільки беремо, їдемо на дачу».

Віталік відмовився їхати, він сказав, що в нього тут ще мама, брат з сім’єю з малою дитиною, я за них відповідальний. Я залишаюсь тут. Ми сіли в машину, і брат нас перевіз: мама, я, мої два хлопця. Ми приїхали туди, я просиділа час, в мене душу розривало, що Віталік залишився тут.

Я йому подзвонила і сказала, що якщо ти зараз не пришлеш за мною машину, я пішки прийду на Бородянку, я тут не буду сидіть з ними. Ти там в Бородянці, а я там. Він прислав машину і я вернулася назад в Бородянку. І все. Ми получилися відрізаними з ними. Ми вже вийшли звідси, це вже після першого числа, з круга пішли, потому що все було розбомблено, все горіло.

Ми пішли… в мене там є друзі. І мені потрібно було забрати Свєткіних малих двох. Ми вже розділилися. Ми знали, що вже «кадирівці» зайшли. І мені потрібно було йти зустріти їх в полі, щоб перевезти. Я вийшов, і мені треба було звідти перейти сюда і вийти в поле, щоб їх зустріти. Тут на повороті повертав якийсь мужик на машині, і чотко вистріл в голову дві кулі, то єсть снайпер. Я понімав, що він мене теж баче, і цей мужик за рульом так і остався лежати.

Коли я переходив звідси, на мене були вже «кадирівці», я думаю, що це «кадирівці», потому шо на «Тигрі». А мені розказували, що на цих «Тиграх» їздили тільки «кадирівці». І вони питались мене збить, потому що зверху то ставлять кулемети, а тут не було. Я проскочив через цей парк, вокруг парка, на велосипеді залетів на пузі в магазин. Магазин вже розбитий був, ну і ждав, що вони мене розстріляють.

Мені кажеться, що їм було просто лінь вискакувать з машини, стрілять. Вони пролетіли і все, і тут мені також повезло з снайпером, так якось він мене пожалів.

Потом ці «кадирівці»… потом я вийшов, забрав малих. І цей її менший син до сих пір вспоминає цього дядька. Він тоже його побачив, того що застрелений сидів в машині.

Поки вони дійшли, я думала, що здурію, і ми стали всі разом. Це хрестик моєї бабусі, папиної матері. Я в неї була любима онучка, вона три місяці до війни не дожила. Вона померла в жовтні перед війною якраз, і вона за нас всіх дуже молилася, особливо за мене. Вона дуже переживала за мене, молилася. Бабуся, щоб ви розуміли, пройшла війну. В мене дома є багато її фотографій з пілоткою, у військовій формі. Дідусь без однієї ноги після війни залишився на протезі, пам’ятаю. Ходив, мене няньчив, коли я була маленька. А бабуся ці три місяці, коли не дожила до війни…

Я пам’ятаю, ми приїхали на похорон, а вона жила у тітки, папиної сестри, доживала вже. І коли ми приїхали, тьотя Люба мені передала бабусин хрестик, сказала, що бабуся просила, щоб я тобі його передала. І от всі тяжкі моменти, коли оце бомбили, коли казалось, що весь світ навколо рушиться, потім дорога коли ми виїжджали, коли нас всіх трусило, бо шли чутки що розстрілюють машини. За дітей, коли я молилася, я завжди держалась за цей хрестик.

Тому що вона просто мусила це вимолити для нас, для нашої сім’ї. У нас остався автобус, який не їздить, старенький, Баркас називається. Це раритет, і ми хотіли б, якщо наша влада дасть добро, ми отам, де зараз в другій школі… Там зараз вся влада, це поліція, селищна рада, Ощадбанк. І ми хочемо біля їх поставити цю кав’ярню, маленький автобус, поставить апарат. Ми там нашкребем якихось грошей, щоб купити цей апарат, і там поставити, щоб продавати людям кофе.

Я обіцяю: якщо ця влада мене почує і дасть добро на це все, я обіцяю саму добру і саму дешеву каву. Раз Господь Бог залишив нас живими,  значить, ми маємо щось робити, жити далі і за себе, і за тих, кого немає. А що робити…