Історії які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}

Історії які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
Тетяна Січкар

"Снайпер чомусь вирішив вистрілити саме у маму. Куля увійшла просто в лоба…"

переглядів: 808

На її очах російський снайпер убив маму, а батька з місця розстрілу окупанти викрали. Вивезли на допит із мішком на голові.

Таня вдень поверталася з батьками від бабусі. Там, щоб вижити, вони готували на печі їжу. Щодня сім'я з Бучі ходила цим маршрутом, заздалегідь пов'язавши на себе білі хустки – знак мирних мешканців. Домогосподарка, програміст та їхня донька – студентка...

Тіло мами російські солдати дозволили забрати з дороги лише дідусю Тані. Чоловік колись воював в Афганістані і зміг вмовити віддати йому тіло доньці.

На момент запису інтерв'ю Таня та її рідні розшукували свого 97-річного прадіда. Він мешкав у сусідньому місті Ірпені та зник під час окупації у березні 2022 року.

Я думаю, що важливо такі ситуації записати, щоб усі ці випадки… і це не була якась просто суха статистика.

Мене звати Січкар Тетяна, мені 20 років, я з Бучі

І прожила там все своє життя з татом, з мамою, з котами. В нас у Бучі бабуся з дідусем, і в Ірпені були прабабусі з прадідусем. Я прокинулася від того, що мене будить мама. Вона виходила на вулицю, бо вона побачила з вікон, що летить ракета. Вона не спала всю ніч, вона на передодні з татом… вони почали серйозно розглядати ймовірність того, що може початися війна, але ми не очікували того, що вона почнеться одразу в такому масштабі і що вона буде тут, у нас.

Скоро через бойові дії в нас почали перебої з інтернетом, з електропостачанням, але його скоро відновили. Але потім знову почалися перебої, тоді вже, мабуть, 7 березня вже остаточно зникла електроенергія, разом з нею інтернет. Уже були пошкоджені якісь кабелі зв’язку, то телефоном було дуже складно комусь додзвонитися. І після цього вже пропала вода, і ще через день, з 8 березня пропав газ. І коли пропав газ, то очевидно, що готувати вже не можна було. І з того часу щодня ми ходили з батьками до бабусі, бо в неї приватний будинок, там на вулиці була пічка, і ми на дровах готували їжу.

Коли заїхала велика колона, вона проїхала по Вокзальній, їх там розбомбили, і здається, після цього заїхав у наш двір багатоповерхового будинку, в середину заїхав якийсь… якась їхня техніка.

Ми чули, ми були в коридорі, ми чули все. Як цю Вокзальну бомблять – нас будинок сильно хитався.

Ми чули, як заїхала якась машина, дуже гучно цей мотор… Ми чули, як хтось там щось кричить, ну мабуть, ці солдати. Вони бігали, побачили, що в нас у дворі аптека – вони розгромили цю аптеку, розбили скло і забрали звідти скоріш за все якісь бинти, якусь аптечку елементарну і поїхали. Після цього ми вийшли на вулицю, ми бачили сліди від цих, бо воно дряпає сильно асфальт. Вони там по газонах поїздили, дерева поламали.

Через декілька днів вже вони… ми їх почали бачити, а з 8 березня вже точно вони собі десь організували штаби у сусідніх будинках, у школі, і там же вони їздили на цих танках. Ми бачили, як вони ходять там. Людей по 20 кудись перебігають, ще пізніше вони вже почали в сусідньому будинку жити, тобто ми їх вже десь з першого, ні не з першого, десь із сьомого березня вони вже регулярно… ми їх бачили з вікон. А у бабусі, коли вже ми до неї ходили, ми перший раз саме з ними стикнулися 10 березня.

Це росіяни прийшли перевіряти будинки, там де не було господарів, вони ламали замки, вони трощили все, що бачили, крали що хотіли.

Ну, я так розумію, що в першу чергу вони спочатку забирали якусь їжу, якісь там шоколадки, хоча, можливо, якусь техніку теж. А там, де були господарі, вони приходили і казали, що нам треба перевірити наявність зброї та мобільних телефонів, і от вони отак людей по 15 заходять у двір, перевіряли там все, оглядали будинки, якісь там комори, таке… Але першим було лінь це робити, вони робили це поверхнево, вони намагалися бути ввічливими, ну наскільки можна бути ввічливими, коли приходять до тебе додому шукати.

Потім вони пішли, отак от глянули, нічого не вилучили. Вони питали, чи є в нас смартфони, але у нас їх тоді з собою не було. Вони сказали «добре», бо смартфони вони мають вилучати. Вони, мабуть, розуміли, що місцеві мабуть передають координати, коли бачать їх. Ну, і далі ми часто потім, коли приходили до бабусі, там була така вулиця Києво-Миргородська, вони по ній постійно їздили. Я так думаю, до цього транспортного вузлу Буча-Ірпінь-Гостомель, скоріш за все, вони туди їздили, щось возили чи просто катались, я не знаю, що вони робили. І от регулярно вони отак на танках, на БМП туди- сюди їздили. Тобто ми їх вже щодня бачили, вони зазвичай не чіпали, вони ще вимагали, щоб всі місцеві носили білі пов’язки.

Спочатку це люди казали, які йшли на евакуацію, а потім вже і всі інші, які лишалися тут, теж носили білі пов’язки.

Тато теж почав носити білу пов’язку, ми з мамою великі білі рушники, мама от так ось на плечі його носила, а я накривала ним спину, і теж в мене плечі були накриті.

24 березня ми, як завжди зранку… Ми до цього не ходили до бабусі, в нас вже почала закінчуватися вся їжа, яку ми наготували. Ми не ходили через те, що вони по двору активно бігали,  вони одного разу навіть наших сусідів… вирішили жарт зробити – забрали всіх їх чоловіків, посадили до підвалу, забрали телефони, спалили, сказали, що підвал замінований. Чоловіки там просиділи п’ять годин. Їх відкрив родич їхній.

Виявилося, що їх ніхто не мінував, а просто накидали якихось там палок і прив’язали пляшку, щоб коли двері відкривались, щоб вона розбилась і налякала. Це в них такі жарти були. Ну, і після того 24-го ми все-таки пішли до бабусі. Як завжди готували і раптом, знову ж таки, прийшли ці військові з перевіркою. Ці вже більш ретельно оглянули наш будинок, забрали у нас сім-картки із кнопочних телефонів, смартфони ми заховали. Вони дуже ретельно обшукували.

Вони спочатку хотіли забрати з собою батька до вечора задля нашої та їхньої безпеки, якесь у них таке ідіотське формулювання було, але все-таки вони потім вирішили. Бо ми їх почали просити, що нащо воно вам.

Як всі, одна цивільна людина захистить, вони щось там пом’ялися і вирішили, що вони просто нас оглянуть і підуть. Ми їм казали, що ми ходимо через залізну дорогу, вони так: ну ладно, ясно. Вони просто питали всі деталі, хто тут живе, як живе, скільки нас людей. Один наш аргумент того, що не треба забирати тата, було те, що ми ходимо через залізну дорогу додому туди і нам потрібно повернутися до їх комендантської години. Тобто вони нічого не казали, що там залізною дорогою не можна ходити чи ще щось.

Зранку ми прийшли нормально, я, мама, тато – ми в трьох ходили. І раптом біля залізної дороги пролунав дуже гучний постріл – я оглухла на праве вухо, я побачила… Це все якось швидко відбувалося, не можу описати це. Побачила, як в мами ззаду з голови вилітає щось через цей гучний постріл.

Я зрозуміла, що щось поряд стріляє. Я крикнула: «Лягайте!» Мама впала, бо в неї влучила куля, а ми з татом лягли. На той момент я йшла за мамою, тато пішов перший.

Він завжди йшов перший, бо він думав, що таким чином він нас захистить, бо він думав, якщо будуть стріляти, то в нього, бо він чоловік, йде спереду – нас наче закриває.

Але чомусь у той момент снайпер вирішив вистрілити саме в маму. Ми розуміємо, що це був снайпер, а не якийсь там випадковий постріл, бо куля увійшла точно в лоба. І скоріш за все, ну я розумію, що це був снайпер, бо там потім я вже ходила, там було видно якраз там, де ми йшли, такий пункт, з якого стріляють, там були блоки з якраз ось цими вогневими отворами.

І мама впала. Тато сказав сховатися за мамою, я йому кажу, що я бачила, як щось в мами з голови ззаду вилетіло. Він нічого не сказав на це. Я підлізла до мами, я бачу, що тато в порядку. Я починаю маму якось, якось її… намагаюся з нею поговорити, намагаюсь її там якось взяти її за руку, ще щось – вона не відповідає. Я просто впала до її ніг, вона в іншу сторону головою впала. Я вже розуміла, що скоріш за все це була якась куля, що з нею щось, їй дуже погано.

Я думала, що її оглушило чи щось таке, в кінці кінців, я трошки піднялася над нею, поглянула їй в обличчя, а вона як йшла вперед і дивилась, так і дивиться вже в нікуди.

І в неї все обличчя в крові, голова в крові в неї, з носа кров йшла теж, вона ще намагалася дихати. Але я сподіваюсь, що вона вже нічого не розуміла, нічого не відчувала, бо це все-таки мабуть дуже боляче. І от вона так лежала. Я бачила, як кров по асфальту розтікається. Я розумію, що я нічого не можу вдіяти, навіть якщо я щось прикладу. Я зрозуміла, що це влучання кулі в голову, що вона ззаду вийшла, що я вже нічого не можу вдіяти. І от хвилин п’ять ми так щось,…

Я так потім лягла за нею, почала кричати просто, і потім після того тато вже намагався якось докричатися до тих росіян. Ми зрозуміли, що вони стріляли з заводу, там були якраз такі білі стіни з цього заводу. Він побачив, що з іншої сторони біля воріт там хтось стоїть, солдат, і виглядає на нас.

Він почав кричати, ну і я теж: Допоможіть, будь ласка! Ми цивільні, в нас немає зброї! Допоможіть, будь ласка, в нас поранена!»

Він каже: дружина, я кажу… кричала, що в мене маму поранили. Ніякої реакції не було, і тато мені сказав, щоб я вставала і бігла до бабусі, попросила сусіда, щоб він прийшов з тачкою, щоб ми забрали маму. І от цікаво ще такий момент. Я була тоді так вдягнена, в купу теплої одежі, в такій шапочці…

Люди, які мене не знали, вони думали, що мені 14 років, і скоріш за все, цей снайпер теж це бачив. І навіть ці військові, які приходили нас оглядати, вони теж казали, що тут ну бабуся, дідусь, сім’я та дитина, тобто мене ідентифікували не як дорослого, а як саме дитину. Я тоді встала побігла. Там якраз поряд ліс був, добігла до бабусі. Ну там сусід поряд.

Я спочатку не хотіла говорити бабусі. Я розуміла, що мама, якщо навіть ще не померла, то загине найближчим часом. Я сказала їй спочатку, що маму поранило. Я боялася їй казати, бо я не розуміла, яка в неї буде реакція. Тож я взяла сусіда, тачку, і ми побігли до того місця. Він мене залишив у тому лісочку, а сам підійшов до мами. Він туди довго намагався підійти, він там обережно проліз через канаву біля тої залізної дороги, але він побачив, що тата поряд немає. Він побачив його біля воріт, що він розмовляє з росіянами і якраз показує в цю сторону.

Сусід повернувся до мене, сказав, що мама мертва. Тато біля воріт, але ми її забрати не можемо, бо очевидно, якщо він зараз полізе, то і його застрелять.

І ми так подумали ще і почали повертатися. І ми побачили з іншої сторони, що тато стоїть біля цих воріт, і ми почали його кликати до себе, щоб він пішов з нами, а він стояв біля воріт і не відходив. Він почав нас кликати, але я хотіла спочатку підійти… Але правильно зробив наш сусід, він сказав, щоб я не підходила, бо невідомо, що б вони зробили з нами. Він зрозумів, що це росіяни змушують його нас кликати. Ми кликали один одного, ми йому махали. Він нам махав, в кінці кінців ми пішли. І от ми пішли.

Сусід розказав вже бабусі, що мама померла очевидно – вона почала плакати, кричати: ну як так вона щойно, ну пів години тому зі своєю дитиною розмовляла, все було нормально, і тут таке! Тато все не повертався, і ми думали, що робити далі, бо вже почало сутеніти потроху. Неясно, що було робити.

Я згадала, що в нас в квартирі залишилися закриті коти, очевидно, що я до них сама б не пішла. Думали-думали і вирішили врешті-решт, що до них піде дідусь. І він зібрався, взяв палицю, бо він напівпаралізований, йому важко ходити, але він був в афганській війні. І він військовий, він розуміє, як з такими людьми розмовляти. І от він взяв пішов, дуже повільно йшов. І потім його довго не було, а це так хвилин п’ять туди йти. Раптом ми побачили машину, а ми машин не бачили як місяць, бо ніхто не їздить під час війни.

Ми думали, що це вже за нами приїхали – нас всіх тут зараз вб’ють.

Але виявилось, що це дідусь, йому дали якусь крадену машину ті росіяни, і він на задніх сидіннях привіз маму. Він розказав, що тата він не бачив, що він з цими росіянами дуже довго розмовляв, тобто він підходить – йому кричать: «Стій!» Він стоїть хвилин 15, якось потім довго вони комунікували, ошукували. Вони запитали, що він хоче зробити. Він каже: забрати тіло. Вони запитали, хто вона йому, вони запитали, чи не бачив він тут бандерівців.

Він їм відповів: «Ну от, я головний бандерівець».

І от коли вже дідусь повернувся, переклали маму під навіс, бабуся вмила її. Я вже не хотіла дивитися, мені було важко, складно, я просто сиділа думала, що далі, як далі, бо нічого не зрозуміло. Тато зник, тата немає, маму вбили. Куди, як, далі що? Ну, і після цього ми залишили маму на вулиці під навісом, накрили ковдрою, пішли спати.

Я сподівалася, що повернеться тато, але зрозуміла, що вночі скоріш за все його або не відпустять, я зрозуміла, що треба чекати до ранку. Це була складна ніч. Якось так цікаво, саме в той день почався дощ, до цього дощу дуже довго не було, і в ту ніч на всьому небі було якесь червоне зарево, якось символічно дуже вийшло, такого довго не було.

На ранок прийшов тато. Я чекала його саме як вже розвидніло, я постійно там на кожен звук, як собака гавкала на ворота, я виглядала-виглядала, все чекала, що він повернеться. Він повернувся, в нього було обличчя… я бачила, що він шокований. Я б навіть його не впізнала, якби так побачила.

Він розказав, що після того, як я втекла, він встав, підійшов до цих росіян. Вони йому теж сказали стояти, теж обшукали, і найцікавіше, як його обшукували. Він за 20 метрів від цього паркану стояв, і вони через бінокль дивилися в нього документи, потім сказали показати йому вміст рюкзака – там були термоси з чаєм, щойно залиті, гарячі.

Він каже: «Ну термоси з чаєм». Вони кажуть: «Пий». Він каже: «Так кип’яток» – «Ну пий». Спочатку вони казали, щоб він їх позливав, а потім їм показалося, що один термос це щось не таке, щось він не схожий дуже був на чай, і вони змусили його пити цей кип’яток.

Після цього вони йому сказали, щоб він зняв всю одежу, і він на вулиці, ще холодно, стояв голий перед ними, показував, чи є в нього нацистські татуювання. Звичайно, в нього ніяких татуювань немає, ні нацистських, ні звичайних. Ще питали в нього, як він оцінює цю ситуацію як цивільна людина.

Він сказав що «у вас освободительная операция, вы освободили меня от жены, а дочку от матери». Я не знаю, як його після такого не вбили. Вони щось думали-думали, думали-думали, сказали, що зараз поїдеш в одне місце, потім тебе привезуть сюди, і ми дамо тобі забрати її тіло. І от його забрали на території цього заводу, надягли мішка на голову, зав’язали руки за спиною так міцно, що вони почали терпнути дуже скоро.

І отак от з мішком на голові,  руками зв’язаними посадили його до якоїсь там техніки, не знаю що то було, кудись повезли. А солдати, які були в цій машині, вони спитали, хто він такий, чого його везуть на допит, а він їм розказав все.

Ці солдати, вони з розповіді зрозуміли, що це саме командир дав наказ снайперу стріляти.

Вони там якось, ну хтось мовчав, а хтось там…, ну матюкалися на війну: «що ми тут робимо, навіщо це, навіщо цей придурок вистрелив?». Вони його, батька, привезли кудись, там була їхня верхівка їхнього керівництва, там був якийсь типу воєнний психолог і якийсь їхній командир ще вищий, вони його допитали. Спитали, що сталося. Він їм все розказав, а вони мовчать.

Він: «То що, як? Що ви будете зі мною робити? Куди, як?» Вони в нього почали питати, чи не мародер він. Вони в нього знайшли цей телефон мамин, з якого забрали сім картки. Вони думали, що це його, вони йому почали розказувати, що вони в нього найшли смски, де він вихваляється тим, як він розмародерився. Він каже: «Такого бути не може, бо це телефон моєї дружини». Навіщо було так робити? Мабуть, для забави просто ось так, бо ми знаєм, що там ще сусідів розстрілювали, коли вони просто йшли. Ну, і от тата там допитали, намагалися довести, що він мародер, ну і після цього сказали, що його відвезуть назад.

Його пересадили до іншої машини, кудись везли. І ось раптом пересадили ще до іншої машини – ці вже його викинули його десь посеред ночі з цим мішком. Йому вже якісь військові перев’язали руки спереду, бо він попросив, бо дуже сильно були зав’язані, і вони його висадили із мішком на голові і сказали:

«Йди сто метрів вперед, там тебе розв’яжуть». І поїхали. Він йде і відчуває, що мішок цей не закріплений, бо йому весь час хтось тримав цього мішка. Він його скинув, оглядівся, не зрозумів, де він.

Це був центр Бучі, як ми потім вже зрозуміли, але він не впізнав, бо нема вуличного освітлення, все там обгорівше. Якісь машини розбиті були. Він побачив якусь розбиту машину і почав… як він казав сам, що він думав, що він буде шокований. Якби він зробив якийсь невірний крок, то його б скоріш за все вбили б.

Тобто він не йшов ці сто метрів, бо побачив, що там щось чи хтось палив цигарку. Чи якась… Ну щось він побачив, там попереду щось світиться. Він вирішив, що це блокпост і його там просто розстріляють без якихось питань. Він заліз в розбиту автівку, розпиляв там руки,  почув, що їде якийсь танк. Він сховався вниз, потім виліз, думав, що робити.

Йому прийшла ідея, що треба знайти собаку, бо якщо є собака у дворі, то мабуть, її хтось годує, що вона за цей час ще не померла і не втекла. Він знайшов людей.

Спочатку питав, де він, як дійти, спочатку питався серед ночі ходити, але заблукав і повернувся до них назад і переночував у них, а на ранок вже прийшов до нас, і розказав все. І зранку я була дуже рада бачити, що тато в мене повернувся, що він живий, що він цілий.

Звичайно, ми були всі дуже шоковані, та ми, мабуть, і до сих пір шоковані, не можемо в це все повірити. На ранок ми з сусідами організували похорони, ну які можливо було в таких умовах. Тато весь ранок копав могилу в нашому дворі, потім прийшли сусіди. Дуже мало залишилося людей насправді, бо майже всі виїхали. Там навіть був чоловік, який виконав роль священика – він прочитав молитви, і от так і була мама похована у дворі. Ми думали, що робити далі.

Ми вже не хотіли йти додому, точніше ми хотіли потрапити додому, але ми розуміли, що це потрібно проходити повз той завод або з інших місць.

Але там теж були чутки, що там стріляють людей через залізну дорогу, і ми от вісім днів лишалися у бабусі, нікуди вже не виходили. І потім раптом ми дізналися, точніше ми з вечора ще побачили, що все тихо, нічого немає, ані вибухів, ані якихось пострілів.

Це було якраз вечір 30 березня, і потім 31-го ми вже побігли додому, перевірили. На щастя, наші коти були в порядку, вони знайшли собі доступ до їжі – прогризали пакети. І на наступний день ми дізналися, що була евакуація, але ми на неї не встигли і 2 квітня ми вже виїхали. І коли ми виїхали, вже через декілька днів ситуація більш-менш вляглася. Ми почали… Приїхали наші родичі, ми спочатку боялися розказувати, бо це мамин брат, мій дядько. Ми боялися, що коли він дізнається, він почне якось прориватися в Бучу, не дивлячись на те, що тут військові. Ми боялися, що він буде якісь небезпечні для себе дії робити, але це вже ніяк не посприяє ситуації.

Ми йому розказали вже, і він поїхав і заїхав до нашого прадідуся в Ірпені. Ми знали, що той район, що там були прильоти ракет, але що там після того вже було, ми не знали. Їх будинок, прадідуся поряд, були зруйновані будинки всі, бо скоріш за все обстрілювали з «Градів» чи ще з чогось. Їх будинок теж пошкоджений, але їх там не було.

Ми багато разів їх шукали, але їх там не було, ні тіл, ані яких записок. Ні слідів чогось, ми не розуміли, що сталося.

На щастя, потім ми знайшли свою прабабусю і забрали її до себе. Її якісь волонтери якось вивезли з Ірпеня, незрозуміло коли, незрозуміло як. А з прадідусем що сталося, ми до сих пір не знаємо. Ми вже його шукаємо і серед живих, і серед мертвих – поки ніяких результатів.

Як людям, які пережили Другу світову війну, у своїй молодості, прожити отак от все життя і знову так от… Все ж таки, прабабуся і прадідусь… прабабуся взагалі з ростовської області, в неї там родичі, як їм отаке від того, кого вона вважала своїми братами. Прийшли і отаке зробили з їх онукою.

Маму теж звали Таня, мене не на її честь назвали, просто все так вийшло цікаво. Їй було 46 років, мало б бути 47 восени, вона домогосподарка. Вона все  життя, коли я була маленька, навіть колись на якісь курси, у школу, в музичну школу мене возила. Зараз, коли вже в неї з’явилося більше часу вільного, то вона… вона завжди любила математику, вона її так детально вивчала для себе, їй просто були цікаві якісь рівняння, якісь книжки, філософію любила, психологію.

Вона волонтерила ще в 14-му році, вона маскувальні сітки плела, потім вона тваринами багато займалася, допомагала відловлювати цих бездомних тварин, потім відвозити їх.

Зараз мені її дуже не вистачає в таких якихось звичайних моментах, я щось там… Котів забрали з собою, я бачу, що якось вони там смішно лягли разом – я хочу… сфотографую думаю, хочу відправити фото мамі. Потім згадую, що я їй вже нічого не відправлю, хочеться от якось просто розказати як справи, от просто так. Я з нею так багато балакала завжди.

Ну, для мене зараз найголовніше – розказати цю історію, щоб суспільство бачило, що відбувається, щоб ця ситуація мала розголос, щоб це якось на міжнародному рівні, щоб теж якось правозахисники допомагали нам, і саме як в пам'ять про маму. Вона трохи дивно, хоча вона була ще дуже молода, вона почала задумуватися от як про свою спадщину, що вона мені передасть, і я завжди казала: «Боже, мама, ну навіщо це? Ти ж там до 90 років хочеш жити і як, і куди там ти мені спадщину ще? Ще тобі жити і жити, що ти з таким настроєм? Ще мене переживеш». І зараз я розумію, що весь час вона мені хотіла якось… турбуватися про мене, якось мені зробити щось приємне.

І зараз що я можу зробити, як в пам'ять про неї, це піклуватися про себе і, звичайно, допомагати в розслідуванні цієї ситуації, розголосу цієї ситуації, бо я не можу, щоб вона… Просто от поховати її на кладовищі, і все, і там приходити на могилу, поплакати. Мені треба якісь дії, бо вона сама така активна була людина проукраїнська. Вона вірила в нашу перемогу, і тому я відчуваю, що це мені теж потрібно зробити максимально, максимально якось сколихнути суспільство, щоб такого більше не сталося ні в кого, ніколи

Буча 2022 Відео Історії мирних молодь переїзд зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми обстріли втрата близьких безпека та життєзабезпечення перший день війни 2022
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій