Історії які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}

Історії які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
Євген Сосновський

"Спочатку снайпер убив сина, потім батька"

переглядів: 473

Історія фотографа з Маріуполя Євгена Сосновського. Перший постріл — почали сипатися шибки в будинку. Розуміли, що наступна ракета може прилетіти до них у будинок. Поряд стояли російські танки та стріляли по багатоповерхівці. Загорівся 4-й поверх. У під’їзд увірвались окупанти. Євген бачив, як сусіди вистрибували з вікон і гинули.

Слідкували за всім, що відбувається в Україні, за кожним зведенням новин, розуміли, що вся ситуація з кожним днем стає дедалі більш напруженою. Коли з’явилися відео колон, що входили з Білорусі, коли вже Харків почали бомбити, коли люди на Харківській кільцевій почали... уже з’явилися російські військові. А в мене в Харкові багато друзів, вони писали, що поряд із ними стріляють.

Для Харкова це було щось нове. Якщо Маріуполь уже звик, то Харків — ні.

Я їх заспокоював, казав, що «хлопці, це все швидко закінчиться». Я був упевнений, що це не може бути надовго, однак ситуація ставала дедалі більш напруженою та врешті-решт уже все почало доходити до Маріуполя.

Ми поступово почали розуміти, що Маріуполь починають брати в облогу. Коли ми спостерігали, як вони вільно зайшли з Криму в Україну, для мене це досі загадка, чому їх там пропустили, чому не зупинили на перешийку й вони вільно зайшли на південь України та без бою взяли Бердянськ. Ходили сюди-туди, фактично ніде їм опору серйозного не чинилося, і таким чином вони дійшли до Маріуполя, і почалися події, свідками яких ми всі були. Перший обстріл був, по-моєму, 3 березня в нашому районі, коли ми були вдома зі Світланою.

Якоїсь миті пішли дуже гучні звуки та вибухи, почали сипатися шибки в нас у будинку — ми сховалися в коридорі, це найвіддаленіше місце від вікон.

Було дуже страшно, був просто страшний момент, коли ти чуєш, що поряд летять ракети, і ти розумієш, що наступна може прилетіти до тебе.

Хоча ми жили зі східної сторони будинку, а ракети летіли із західної, усе одно було дуже страшно. Дзвін, шибки, що летять... летіло не в наш дім, а в сусідні будинки, у метрах 50 від нас, і там будинки сильно постраждали. Були прильоти, були влучання в квартири, машини в дворах згоріли. Ми наступного дня зі Світланою пішли туди, взяли фотоапарат, я трохи познімав. На першому поверсі сусіднього будинку, як нам сказали, загинули чоловік і дитина, а їхня мама у важкому стані в лікарні.

І, як нам говорили потім, вони лежали там довгий час. Це був перший обстріл, ну, як виявилося, це були «квіточки» й попереду нас чекало ще страшне, хоча наш двір, на мою думку, до 20-го числа тримався, практично був цілим, хоча навколо було багато пошкоджень. Але 20 березня вранці я вийшов у двір і побачив, що будинки, які стояли на проспекті Металургів, були вже згорілі. Наш будинок ще стояв цілий і сусідній. А потім, годині о другій дня, почався обстріл. Ми думали, що стріляють від нас, бо дуже гучні звуки були й будинок трясло. Ми думали, що поставили танк біля будинку, бо вже стояли танки російські, і ми думали, що стріляють від нас. Виявляється, це були попадання в наш будинок, тільки зі зворотного боку, із західного, і спалахнув 4-й поверх. Люди почали панікувати, хтось кричить: «Давайте спробуємо загасити!»

У цей момент увірвалися до під’їзду чеченці, увірвалися до квартири — мене відразу схопили за руки перевіряти, чи випадково я не військовий. Не дали нам зібрати речі. Ми взяли документи, ноутбуки, фототехніку. За декілька днів до цього ми були вдома в нашої бабусі в приватному секторі. Я там лагодив вікна, розбиті вікна, стеля зруйнувалися після обстрілу. Тільки закінчив — почався обстріл у тому районі. А бабуся живе безпосередньо біля заводу «Азовсталь». Я забіг у будинок. Кажу: «Світлана тут?» Я хотів вибігти на вулицю, дізнатися, чи не потрапила вона під обстріл.

Я вибігаю на веранду, і в цей момент прилетів снаряд у веранду. Від веранди нічого не залишається, мене засипає все шлакоблоками, палицями — усе впало на мене, але виявилося, що я живий.

Я почав вигрібатися з-під цієї цегли. Я виявився живим і міг пересуватися, і, як виявляється, на мені не було жодної подряпини — хтось мене сильно охороняв. Виліз живий, нічого не чув. Я пішов у сусідній будинок, там у нас у дворі три будинки, там жили бабуся в одному, син і племінниця, я пішов туди. Виявилося, що вони сховалися там, встигли. І коли побачили мене, зраділи, думали, що мене вже немає, бо залп прийшовся просто в бабусин будинок. На цей раз усе закінчилося добре.

Вдруге, наступний наліт був не з таким хорошим закінченням. Постраждала наша племінниця Олена, її діти й Світлани брат. Вони сховалися у ванні під час обстрілу, і снаряд прилетів у ванну. Дуже сильно поранена Олена, хлопчика було поранено, у дівчинки розсічена голова була.

Це було рано-вранці, ми збиралися йти до них. Ми прийшли, відчиняє двері вся в пилу Олена зі своїми дітьми, уся в крові. Вона ще не знала, що в неї нога стікає кров’ю, і вони кажуть: «Нас обстріляли».

Ми як могли почали чистити ранки, щоб могли надати допомогу, перев’язати. Коли відкрили ці рани — це було жахливе видовище, дуже глибокі рани. Ми не медики, але якось спромоглися переступити через себе, обробити рани. Там ще тато Вова — Олени тато, його теж сильно привалило, і він дуже багато переломів [отримав]. Ми не могли йому допомогти. Вона привела дітей до нас, а до Вови ми не могли пройти ніяк, було таке поранення, що він тиждень пожив і, на жаль, помер. У той самий день ми не змогли його поховати, тому що були сильні обстріли. Ми поховали його наступного дня на городі як змогли, інакше ніяк не виходило, а діти залишилися з нами вдома й Олена теж.

Два дні минуло, і 20-го числа прийшли чеченці й вигнали нас із дому. А куди йти? Всюди стріляють, сусідній будинок — спитали: «Можна до вас у підвал?». Стояв чоловік, сказав: «Заходьте». Там при спуску біля ліфта стояли стільчики. Ну, ми сіли. Сидимо. Що далі робити? За годину після того як ми прийшли, чуємо крики на вулиці, жінка кричить: «Навіщо вони вийшли! Навіщо вони вийшли!» Ми зрозуміли, що щось сталося. Виявилось, у цей будинок влучив снаряд, загорілася квартира.

І молодий хлопець Денис Медведєв вискочив із під’їзду подивитися, який поверх горить. Його вбиває снайпер. Батько хлопця до нього, може, допомогти — тут же й батька вбиває. Залишається жінка, Анжеліка, дружина цього хлопця, та однорічна дитина.

У них була квартира зверху. Але там перебувати було неможливо, і вони весь час перебували з нами в підвалі. Єдине, що потім сказали хлопці, — там були люди, восьмеро жили, і нам надали, як вони сказали, ВІП-приміщення. Ми там розмістилися та провели два тижні. У перший день, коли ми прокинулися, у нас не було що їсти абсолютно.

Я пішов по підвалах. Діти — вони ж, їм їсти треба, пішов по підвалах. Десь люди повиїжджали в спокійні райони. У підвалі було тут моторошно, ми були в епіцентрі бойових дій. Знайшов шматок масла, вийшов із під’їзду, дивлюся — балкон розбитий, випали волоські горіхи. Я назбирав цих горіхів, наколов дітям.

Давали дітям ложечку вершкового масла й горішок закусити, ложечку вершкового масла й горішок закусити. Але вони були щасливі, і від цього особливо нічого не було.

Потім того ж дня пішов, думаю, трохи затихло, пройду на квартиру там, де ще одна квартира в нас була в шаховому клубі, бабуся померла й залишила Світлані квартиру. Нічого особливого, бабусина квартира була ціла, зараз її теж нема. Піду, думаю, може щось із їжі… Пішов угору проспектом Металургів, дійшов до пекарні, сімейна пекарня — вона теж розбита. Дивлюся на підлогу — там валяються якісь дві цукерки. Повертаюся — на мене дуло автомата.

Стоять чеченці: «Бігом сюди! Що ти тут робиш?» Кажу: «Шукаю дітям їжу. У мене двоє дітей в підвалі поранених. Ось усе, що знайшов». Ну, вони: «Давай роздягайся». Воно холодно було. Я все знімаю, вони перевіряли, чи я не військовий, якісь синяки шукали, сліди. Ну, наче нічого не знайшли, і: «Одягайся, щоб ми тебе тут не бачили». Я одягся та пішов угору. Те, що я бачив, як кажуть, Армагеддон. Проспект Металургів — усе розбито, вийшов на проспект Миру, там також усе розбито. Ну, дістався я до цього шахового клубу.

На той момент будівля ще була ціла, їжі там особливо не було, ми там не жили, було пів баклажки води. Пішов вулицею повз башту водонапірну. Думав, там нікого не буде, але я помилився. Вони там були, знову чеченці: «Що робиш?»

«Ну, ось ходжу, дітям води взяв». Вони: «Ти що, не знаєш, що в нас наказ стріляти без попередження?» Отакий у них був наказ, виявляється, — стріляти без попередження. «Хлопці, — кажу, — не знав. Ви зрозумійте, у мене діти голодні, їх треба годувати».

Вони: «Давай знову роздягайся». Кажу: «Ваші хлопці мене ось там щойно перевіряли, через квартал». «Так? Ну гаразд, покажи руки. Скажи, якщо хтось запитає, скажеш, що Сіфула тебе вже перевірив». Це пароль такий, що у випадку чого — «благодійник» мене вже перевірив.

Пішов я далі, приніс води, пару цукерок, щось було. І буквально наступного дня мешканці, які ночували з нами (у них квартири були цілі, але вони все одно ночували в підвалі), і ось вони наступного ранку принесли тарілку супу. Ми були вдячні взагалі за те, що вони нам дали притулок, каганець нам дали, і потім вони нас підгодували, потім увечері кашку дали. І перші дні вони нам дуже добре допомогли, і в дворі, де ми жили, був один будинок цілий. І там були вояки, вони мали польову кухню, і люди ходили туди, брали їжу.

І мені теж довелося переступити через себе, незважаючи на те, як я ставлюся до цих тварин, я змушений був це зробити, бо треба було годувати дітей.

Ну, були й серед них адекватні. Ось, зокрема, кухар був усе-таки нормальний, не кінчений. Він розумів, що таке діти, він дав згущене молоко, тушонку та печиво, тобто для нього слово «діти» щось означало. А для чеченців це нічого не означало, поранені діти їх не хвилювали. Дали їжу, з їжею полегшало, потім ця кухня закрилася, в іншому дворі відкрилася, а потім усе відносно затихло.

Там, де жила наша бабуся, на тій вулиці трохи затихло, ми перейшли туди. Почали ловити українське радіо на середніх хвилях і там почули, що ось сьогодні о другій годині дня коридор і евакуація від «Порт-Сіті». Ми домовляємось із сусідом, у нього була машина. Ми зібрали трохи речей, взяли буханець хліба, завантажилися та поїхали до «Порт-Сіті». Чекали там до пів на сьому вечора — жодних автобусів не було. Потім двічі оголошували ще якісь коридори евакуації.

Один день ми постояли під дощем, потім ще раз приходили та вирішили шукати свій спосіб виїхати з Маріуполя.

Виїхали окружними шляхами, дворами, минаючи блокпост, без будь-яких фільтрацій. Він якось нас вивіз. А фільтрації — там теж або чекаєш дуже тривалий період, або 100–200 доларів. А цей товариш без жодних фільтрацій нас повіз, єдине, що він не зміг довезти нас до Запоріжжя, але це теж не його вина. Ми зупинились у Токмаку.

Я вивіз усі свої фотографії починаючи з 2014 року, весь свій архів я вивіз. І вивіз фотографії, які я знімав, ну, не так багато, бо не можна було знімати.

Я можу розповісти про епізод не дуже хороший. Я трохи знімав після першого обстрілу, як люди самоорганізувалися, як вони на вогнищах готували, але виявились «доброзичливці». Коли прийшов ДНР і по дворах почали ходити МДБ як якась їхня спецорганізація, ми зі Світланою вийшли вранці з підвалу — і він кличе, цей сусід з одного з під’їздів, і каже: «Євгене, іди сюди, тут із тобою хочуть поговорити». І поряд із ним військові хлопці із цього відділу. І він так: «Ти щось знімав, розповідай, що знімав». Він просто мене здав відверто. Я кажу: «Знімав, як люди на вогнищах їсти готували, а потім нічого не знімав, бо не було що знімати, і фотоапарат мій згорів». Не всі згоріли, два згоріли, один лишився, я їх сховав у підвалі. Думав, ціле буде, але там нічого не лишилося, випалили все, консерви сплавилися, вогонь був такий...

У нас був чоловік лежачий на сьомому поверсі. Діти прийшли хоча б тіло знайти, але він повністю згорів, якась людина вибігла, що вже горіла, і згоріла просто біля під’їзду. Одна людина вистрибнула з вікна... і таких історій тисячі з Маріуполя.

У Токмаку нам жінка розповідала, як вона відкопувала власну загиблу дитину з-під завалів, і ну моторошно, просто моторошно, не знаю, коли це закінчиться. Але дуже сподіваюся, що закінчиться й добре для нас закінчиться. Я не можу сказати, що це зараз добре для нас закінчується, бо вже кожен із нас має багато втрат. Але щоб хоча би не ставало гірше. Давайте я вам прочитаю щоденник Єгорки, ось його фотографія, вісім років хлопчику. Ось він, наш Єгор, ось це, ось його, ну це вже гоїться ранка. Це вже місяць минув, це на спині в нього така була, а те, що було спочатку, було моторошно. У неділю, я так розумію, він написав:

«Я добре поспав, прокинувся, посміхнувся, підвівся та почитав до 25 сторінок. Я так зрозумів, ще в мене помер дідусь 26-го. (Поставив сумний смайлик.) У мене рана на спині, видерта шкіра, у сестри поранення голови, у мами видерто м’ясо на руці та на нозі. Мені 8 років, сестрі 15, мамі 38 років. Треба робити перев’язку — я перший, мамі другій, третій сестрі. До речі, у мене з’явилася подруга Віка, хороша. Її батьки — наші сусіди. 4-те, понеділок. Я прокинувся, ну як учора, посміхнувся. Бабуся пішла по воду. І, до речі, у мене незабаром день народження. (Ще одна сторінка.) У мене померло дві собаки, це під час обстрілу собаки загинули, і бабуся Галя, і улюблене місто Маріуполь починаючи з 24-го числа. Померло улюблене місто Маріуполь».

Ось такі малюнки він малював. Ми випадково виявили його щоденник, він сам собі там малював.

Маріуполь... Я все одно пам’ятатиму його красивим-красивим містом, нехай він мені буде пам’ятатись, я не хочу його запам’ятовувати таким, яким я його бачив останнім часом. І я дуже сподіваюся, що він знову стане таким, а може, навіть кращим. Я дуже сподіваюся, не знаю, чи це буде за мого життя, але я не можу повірити, що ми втратили Маріуполь назавжди, цього просто не може бути. Ми туди повернемося. І його відновлять, а може, навіть фотографії того гарного Маріуполя допоможуть відновити місто, може, вони стануть у пригоді, тому вони мають свою цінність. Хоча, безперечно, і цінність є в цих фотографіях — показати всьому світу, що насправді відбувалося в Маріуполі, моїми очима.

Маріуполь 2022 Відео Історії мирних чоловіки переїзд зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми обстріли втрата близьких втрата роботи безпека та життєзабезпечення житло внутрішньо переміщені особи перший день війни Обстріл Маріуполя їжа 2022
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій