Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
Роман Могилянець

"Дитина загинула одразу, а жінка була ще жива. Потім загорілася валіза, і вони згоріли"

переглядів: 2845

Житловий комплекс в Ірпені «Річ Таун» – близько тисячі квартир – потрапив під обстріл російських військ у березні 2022 року.

Роман Могилянець, голова ОСББ, залишався весь цей час на території ЖК. Евакуював людей, доставляв гуманітарні вантажі. Ховав матір з дитиною в місцевому парку. Вони потрапили під мінометний обстріл і згоріли заживо. 

Роман фотографував і знімав на відео життя комплексу й міста з перших днів повномасштабної війни.

Могилянець Роман, батька Олександром звуть. Дочку Олександрою назвав на честь батька, моя люба доця, яка там... не можу без сліз, бо дитина з особливими потребами. І в мене завжди, коли я розповідаю, перепрошую за емоції, ну якось виражаю. Олександр – це мужній, ось і вона боролася за життя і для нас була прикладом.

Життя – це боротьба, і якщо дуже хочеться жити, то треба боротися. Переїхали сюди три року тому. Я зробив усе для того, щоб якимось чином об’єднати всіх родичів, тому що одна сестра в Гостомелі, другу теж сюди перевезли й батьків. Думали, що це місто просто шикарне для життя людей, щоб можна було отримувати задоволення від життя.

Зараз я працюю головою ОСББ офіційно, а так підприємець — торгівля, продукти харчування. Ми відчули прямо 24-го, що таке війна.

Постійні бомбардування, польоти літаків, вертольотів, у людей паніка, пошук палива. Збір валіз, речей, прохання евакуювати, вивезти.

З 24-го так і сталося, тому що я на роботу вже не поїхав, ось на свою основну роботу, так як підприємець, бо люди одразу почали шукати, де можна сховатися. Я, як голова ОСББ, відкрив підвали, щоб люди могли укритися й рятувати свої життя. Наш комплекс складається із семи будинків-багатоповерхівок — 10-поверхових та однієї 5-поверхівки, близько тисячі квартир. І близько трьох тисяч населення. У нас комплекс молодий, і люди переважно молоді, і багато переселенців з Донецької й Луганської областей. Їм довелося повторно пережити цей жах, коли люди з надією залишали там свої домівки, а їх спіткала та сама доля, тому це і є, напевно, гіркота цієї ситуації.

Перший раз, коли ми почули ревіння двигунів танків, це було 5 березня. Вони зайшли поряд з нашим комплексом, через дорогу стоять житлові комплекси, це «Синергія» й «Фортуна».

Вони зайшли й стали між будинками, зрозуміло для чого. Якщо по ним відкриватимуть вогонь, буде пошкоджено будинки, вони теж намагалися заїхати, але не змогли, паркан і високі тротуари не дали їм такої можливості.

Коли ми їх побачили, вони стали навпроти нас, і є відео й факти їхнього мародерства, де вони заходили в ломбард, в аптеку, у магазини. Дуже грубо з автомата стріляли в двері, стріляли по вікнам. Це теж є на відео. Не розумію, з якою метою, може, їм щось здалося, там штори поворухнулися чи просто превентивні постріли. Один факт був, коли ходили в сусідній будинок, і там були росіяни, вони стріляли. Вони просто махали руками й казали: «Іди додому, іди додому».

Був такий момент, коли я особисто вивіз людей. І почався мінометний обстріл, а я там перечікував у районі мосту Романівка. А коли повернулися, тут факт був, що жінка з дитиною не встигла перебігти. Ми їх чекали біля комплексів на машинах, ми там стояли, чекали людей. Вони сідали, і ми на високій швидкості намагалися евакуювати людей. І почався мінометний обстріл. І вони загинули. Це мама 40 років і дитина 14 років... і мінометний обстріл. Ми заховалися в підвалах.

А наступного ранку вони згоріли, крізь вікно бачили, як дитина загинула одразу, а мама була ще жива, а потім загорілася валіза, і вони згоріли.

Ось наступного дня поховали в нашому парку, зробили хрест, у них знайшли обгорілі документи, за якими одразу ідентифікували, хто вони. Напевно, це найтрагічніша ситуація, яка сталася, грубо кажучи, на очах. Ми вивозили людей, максимально старалися та просили: виїжджайте. І влада цьому сприяла. Остання евакуація на маршрутках була 10 березня, і ми вивозили людей. А потім я дзвоню, а вже немає доступу.

Уночі прокинувся — теж немає мобільного зв’язку, уранці біля 10-ї ранку людина взяла слухавку й сказала, що вони всю ніч простояли на російському блокпосту. Уже це була Стоянка, що їх зупинили, тримали як живий щит, змусили всіх вийти, у чоловіків перевіряли телефони: що там. І люди змушені були терміново видаляти все, що було в телефоні.

Перевіряли чоловіків, знімали верхній одяг, дивилися, щоб не було татуювань або слідів від ременів, від зброї. Ну, слава Богу, ніч вони простояли, дуже змерзли. Але всі живі, і після цього евакуація в маршрутках припинилася.

Ми евакуацію продовжували включно до 5 березня, коли ось російська війська сюди зайшли, і ми евакуювали їх (людей) до зруйнованого мосту в селі Романівка. Наші його зруйнували, щоби не було можливості проїхати до Києва, а там люди переходили під мостом, і там чекали вже волонтери з Києва.

Ми маємо таке розуміння — зараз, як цвинтар автомобілів, там, де в три ряди автомобілі стояли на мосту, між ними був шанс вижити, коли мінометний обстріл, і ми туди мчали. Хто міг, переходив сам, а хто не міг, тому допомагали, бабусь переносили. Тут, у сусідньому комплексі, чоловіка застрелили. З якої причини, не готовий сказати, у цьому парку, де ми зараз перебуваємо, було три могили.

В одній могилі — це дитина з мамою, у другій загиблий — це Федір, боєць тероборони, він загинув, коли заходили росіяни, і пострілами знищили блокпост, і третій — це факт розстрілу, коли росіяни вивели його, застрелили, а наступного дня місцеві жителі поховали його в цьому парку.

Максимальні пошкодження, які є, були наприкінці березня, коли вони вирішили йти звідси, й основні війська зібралися і йшли, а ті, хто обстрілював, просто прикривали обстріли, щоб сюди ніхто не йшов.

Були різні прохання від людей, я не вважаю ці прохання безглуздими. Одна справа, коли просять евакуювати там кота або папугу, або хом’ячка, люди сприймають цю тварину як члена сім'ї. Є сусід у моєму під’їзді, дуже хороший хлопець.

І я так розумію, що в них маленька дитина, і вона дуже любить свого хом’ячка, і він кличе мене Женя, і навіть якось сором’язливо попросив вивезти хом’яка. Я взяв у кишеню цього хом’ячка, тут у мене була пуста пляшка. Я думав, що, якщо снайпер побачить, що я пішов за водою й пожаліє, й ось таким чином пішов. Уже машини не їздили, тому що обстріли були постійні. Дійшов з хом’ячком до мосту Романівка: довелося бігти від дерева до дерева. Є відео, коли був приліт у нас, у центрі міста горів магазин «Каштан», якраз виносили хом’ячка в цей час. І ця історія має певне продовження. Коли я переночував у підвалі вже в Києві — нас прихистили, на наступний день, Женя був у Вінниці.

Він попросив підвезти його до траси, і я під’їжджаю... я наскільки пам’ятаю, кілометрів 10 залишилось, я бачу яму, об’їжджаю одну яму й потрапляю в іншу, і такий стрибок — машина підстрибує. У мене була пляшка води, і вона падає в коробку, де був хом’ячок.

Усе, серце зупиняється, думаю, хом’ячок пройшов усю війну (теж такі емоції), 10 хвилин їхати, і я не довожу хом’ячка. Я реально почав молитися: Господи, хоч би він вижив.

І я стою й дивлюся: стоїть пляшка, і цей хом’ячок такий на мене дивиться. Так що є в нас і такі ситуації. Мета максимальна, глобальніша — щоби до зими встигнути відбудувати наші будинки, щоб поремонтувати дахи, щоб люди могли повертатися. Треба, щоб життя все-таки поверталося в це місто, у ці будинки.

Це нереально зробити, можливо, я не військова людина й не можу розповісти, але наслідки ось цього післявоєнного синдрому періодично повертаються, коли машини голосно. Ну шибки вибиті, плівка натягнута й голосно чути машини, і ти ось цих кілька секунд не розумієш, де ти, що треба робити. Ховатися... А потім ти бачиш, що кіт поряд, і розумієш, що все-таки мирне життя.

Ось чому це точно не можна забувати, люди мають завжди розуміти, що може повторитися. Однозначно змінилися цінності, люди стали до мене дослухатися, ну в комплексі — це точно. Я говорю: люди добрі, нумо (не просто така дитяча фраза Леопольда), нумо жити дружно, а нумо насправді стримувати негативні емоції, подавати руку.

У цьому наша цінність українського народу, що люди завжди готові допомогти, підтримати — у цьому наша сила.

І хто б там не був, мого батька улюблена приказка — гуртом і батька легше бити. Коли ми об’єднуємося, ми стаємо силою й нас неможливо перемогти. За нами все одно буде перемога, не сьогодні так завтра, тож віримо: усе буде Україна. Усе буде Україна.

Ірпінь 2022 Відео Історії мирних чоловіки психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення перший день війни 2022
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій