"Дитина загинула одразу, а жінка була ще жива. Потім загорілася валіза, і вони згоріли"

Житловий комплекс в Ірпені «Річ Таун» – близько тисячі квартир – потрапив під обстріл російських військ у березні 2022 року.

Роман Могилянець, голова ОСББ, залишався весь цей час на території ЖК. Евакуював людей, доставляв гуманітарні вантажі. Ховав матір з дитиною в місцевому парку. Вони потрапили під мінометний обстріл і згоріли заживо. 

Роман фотографував і знімав на відео життя комплексу й міста з перших днів повномасштабної війни.

Могилянець Роман, батька Олександром звуть. Дочку Олександрою назвав на честь батька, моя люба доця, яка там... не можу без сліз, бо дитина з особливими потребами. І в мене завжди, коли я розповідаю, перепрошую за емоції, ну якось виражаю. Олександр – це мужній, ось і вона боролася за життя і для нас була прикладом.

Життя – це боротьба, і якщо дуже хочеться жити, то треба боротися. Переїхали сюди три року тому. Я зробив усе для того, щоб якимось чином об’єднати всіх родичів, тому що одна сестра в Гостомелі, другу теж сюди перевезли й батьків. Думали, що це місто просто шикарне для життя людей, щоб можна було отримувати задоволення від життя.

Зараз я працюю головою ОСББ офіційно, а так підприємець — торгівля, продукти харчування. Ми відчули прямо 24-го, що таке війна.

З 24-го так і сталося, тому що я на роботу вже не поїхав, ось на свою основну роботу, так як підприємець, бо люди одразу почали шукати, де можна сховатися. Я, як голова ОСББ, відкрив підвали, щоб люди могли укритися й рятувати свої життя. Наш комплекс складається із семи будинків-багатоповерхівок — 10-поверхових та однієї 5-поверхівки, близько тисячі квартир. І близько трьох тисяч населення. У нас комплекс молодий, і люди переважно молоді, і багато переселенців з Донецької й Луганської областей. Їм довелося повторно пережити цей жах, коли люди з надією залишали там свої домівки, а їх спіткала та сама доля, тому це і є, напевно, гіркота цієї ситуації.

Перший раз, коли ми почули ревіння двигунів танків, це було 5 березня. Вони зайшли поряд з нашим комплексом, через дорогу стоять житлові комплекси, це «Синергія» й «Фортуна».

Коли ми їх побачили, вони стали навпроти нас, і є відео й факти їхнього мародерства, де вони заходили в ломбард, в аптеку, у магазини. Дуже грубо з автомата стріляли в двері, стріляли по вікнам. Це теж є на відео. Не розумію, з якою метою, може, їм щось здалося, там штори поворухнулися чи просто превентивні постріли. Один факт був, коли ходили в сусідній будинок, і там були росіяни, вони стріляли. Вони просто махали руками й казали: «Іди додому, іди додому».

Був такий момент, коли я особисто вивіз людей. І почався мінометний обстріл, а я там перечікував у районі мосту Романівка. А коли повернулися, тут факт був, що жінка з дитиною не встигла перебігти. Ми їх чекали біля комплексів на машинах, ми там стояли, чекали людей. Вони сідали, і ми на високій швидкості намагалися евакуювати людей. І почався мінометний обстріл. І вони загинули. Це мама 40 років і дитина 14 років... і мінометний обстріл. Ми заховалися в підвалах.

Ось наступного дня поховали в нашому парку, зробили хрест, у них знайшли обгорілі документи, за якими одразу ідентифікували, хто вони. Напевно, це найтрагічніша ситуація, яка сталася, грубо кажучи, на очах. Ми вивозили людей, максимально старалися та просили: виїжджайте. І влада цьому сприяла. Остання евакуація на маршрутках була 10 березня, і ми вивозили людей. А потім я дзвоню, а вже немає доступу.

Уночі прокинувся — теж немає мобільного зв’язку, уранці біля 10-ї ранку людина взяла слухавку й сказала, що вони всю ніч простояли на російському блокпосту. Уже це була Стоянка, що їх зупинили, тримали як живий щит, змусили всіх вийти, у чоловіків перевіряли телефони: що там. І люди змушені були терміново видаляти все, що було в телефоні.

Ми евакуацію продовжували включно до 5 березня, коли ось російська війська сюди зайшли, і ми евакуювали їх (людей) до зруйнованого мосту в селі Романівка. Наші його зруйнували, щоби не було можливості проїхати до Києва, а там люди переходили під мостом, і там чекали вже волонтери з Києва.

Ми маємо таке розуміння — зараз, як цвинтар автомобілів, там, де в три ряди автомобілі стояли на мосту, між ними був шанс вижити, коли мінометний обстріл, і ми туди мчали. Хто міг, переходив сам, а хто не міг, тому допомагали, бабусь переносили. Тут, у сусідньому комплексі, чоловіка застрелили. З якої причини, не готовий сказати, у цьому парку, де ми зараз перебуваємо, було три могили.

В одній могилі — це дитина з мамою, у другій загиблий — це Федір, боєць тероборони, він загинув, коли заходили росіяни, і пострілами знищили блокпост, і третій — це факт розстрілу, коли росіяни вивели його, застрелили, а наступного дня місцеві жителі поховали його в цьому парку.

Були різні прохання від людей, я не вважаю ці прохання безглуздими. Одна справа, коли просять евакуювати там кота або папугу, або хом’ячка, люди сприймають цю тварину як члена сім'ї. Є сусід у моєму під’їзді, дуже хороший хлопець.

І я так розумію, що в них маленька дитина, і вона дуже любить свого хом’ячка, і він кличе мене Женя, і навіть якось сором’язливо попросив вивезти хом’яка. Я взяв у кишеню цього хом’ячка, тут у мене була пуста пляшка. Я думав, що, якщо снайпер побачить, що я пішов за водою й пожаліє, й ось таким чином пішов. Уже машини не їздили, тому що обстріли були постійні. Дійшов з хом’ячком до мосту Романівка: довелося бігти від дерева до дерева. Є відео, коли був приліт у нас, у центрі міста горів магазин «Каштан», якраз виносили хом’ячка в цей час. І ця історія має певне продовження. Коли я переночував у підвалі вже в Києві — нас прихистили, на наступний день, Женя був у Вінниці.

Він попросив підвезти його до траси, і я під’їжджаю... я наскільки пам’ятаю, кілометрів 10 залишилось, я бачу яму, об’їжджаю одну яму й потрапляю в іншу, і такий стрибок — машина підстрибує. У мене була пляшка води, і вона падає в коробку, де був хом’ячок.

І я стою й дивлюся: стоїть пляшка, і цей хом’ячок такий на мене дивиться. Так що є в нас і такі ситуації. Мета максимальна, глобальніша — щоби до зими встигнути відбудувати наші будинки, щоб поремонтувати дахи, щоб люди могли повертатися. Треба, щоб життя все-таки поверталося в це місто, у ці будинки.

Це нереально зробити, можливо, я не військова людина й не можу розповісти, але наслідки ось цього післявоєнного синдрому періодично повертаються, коли машини голосно. Ну шибки вибиті, плівка натягнута й голосно чути машини, і ти ось цих кілька секунд не розумієш, де ти, що треба робити. Ховатися... А потім ти бачиш, що кіт поряд, і розумієш, що все-таки мирне життя.

Ось чому це точно не можна забувати, люди мають завжди розуміти, що може повторитися. Однозначно змінилися цінності, люди стали до мене дослухатися, ну в комплексі — це точно. Я говорю: люди добрі, нумо (не просто така дитяча фраза Леопольда), нумо жити дружно, а нумо насправді стримувати негативні емоції, подавати руку.

І хто б там не був, мого батька улюблена приказка — гуртом і батька легше бити. Коли ми об’єднуємося, ми стаємо силою й нас неможливо перемогти. За нами все одно буде перемога, не сьогодні так завтра, тож віримо: усе буде Україна. Усе буде Україна.