"Пролунав дуже гучний постріл, який заглушив усіх."

Гущіна Сніжана, 15 років.

Нині, якщо розмова торкнеться війни, то усі з жахом почнуть розповідати про всі події Донецької, Луганської, Запорізької, Харківської областей. Цей жахливий період зруйнував життя багатьом як дорослим, так і дітям. Внаслідок бойових дій у дітей різного віку були відібрані брати, татусі, дідусі. Усі вони загинули під кулями ворогів, а якщо комусь і вдалося повернутися додому, все одно залишилися інвалідами. Звісно, війна не обійшла мене стороною.

Все почалося у 2014 році, тоді мені було лише вісім років.

Розпочалося все у парку…

Тоді я весела і щаслива бігла по зеленій травичці, мама знімала мене радісну на камеру телефона, тато пішов за повітряними кульками та солодкою ватою для нас. Усе було так, як у справжніх казках, але не надовго… За мить нашим розвагам настав кінець. Одразу пролунав дуже гучний постріл, який майже заглушив усіх. Постріли чулися звідусіль, пролунали гучні звуки лопатей гвинтокрила. Все відбувалося з такою швидкістю, що тоді, у свої роки я навіть не встигла збагнути, що сталося.

Батьки, звісно, намагалися мене заспокоїти, але під гучними звуками сирени я їх не чула. Страх і біль наскрізь, як пулею, влучили в мене, і я заклякла на місці. Тато взяв мене на плечі, і ми побігли якнайшвидше додому. Прибігли, мама посадила мене на ліжко, намагалася мені розповісти, що це таке та чого воно відбувається. На той час ця інформація була дуже тяжкою важкою для мене.

Ці слова понесли такий удар для мене, який навіть не можна описати. Я і уявити не могла, що бачу свого рідного батька востаннє. З маминих очей хлинули сльози горя.

Та це була не остання жахлива подія у моєму житті.

У третьому класі я з подругою, її батьками та своєю мамою поїхали відпочивати на Молочарку. Ви можете сказати: «Що тут такого? Звичайний відпочинок». Але зовсім інакше. Ми відпочивали, коли зненацька почули вистріли гармат і гучну сирену. Усі були у великому шоці від почутого. Ми дуже злякались, щоб нічого не попало у нас, тому сівши швидко в машину, поїхали якнайшвидше звідти. Та й на цьому не все. У п’ятому класі був останній дзвоник, і під гучні оплески, сміх дітвори, гучний дзвінок раптом над нашою школою пролетів вертоліт, але він летів так низько, що усі завмерли на місці, дивлячись на нього.

Зараз мені 14 років, але ті страшні події ніколи не зникнуть у мене з голови і серця.

Мені часто ставлять питання: «Що для мене мир сьогодні? Яким я його уявляю?» Для мене ця тема дуже важлива, я можу довго розповідати, вести дискусії, але миром для мене є те, що батьки, брати, чоловіки залишаються зі своєю родиною, а не гинуть задля тих, хто сидить у затишному будинку, чекаючи на перемогу або мир, щоб закінчилися бойові дії, які призводять до дуже великих втрат.

Взагалі хотілося б, щоб усе скінчилося якнайшвидше. Ось, що означає «дитина війни», яка не хоче нічого, окрім мирного неба над головою. Я хочу жити в Україні, яка не воює. Хочу, щоб не ділили Донеччину на два ворогуючі табори. Хочу Миру!