"Ніколи не думала, що своїми очима побачу війну"

Миколаїв-Одеса-Львів. Такий шлях довелося подолати 43-річній Надії із п’ятьма дітьми, щоби опинитися у більш безпечному місці! Під час «вимушеної подорожі» бачили все: гради, касетні бомби, ракети й червоне від спалахів небо…

Я працювала, в мене п’ятеро діток, у мене сім’я велика. Я працювала в дитячому садочку поваром, потім вже 23-го вже o-ось такий шторм пішов, начали всі там говорить, шо наступленіє, ну ніхто цьому не вірив. А 24-го, коли уже начали з утра бомбить, мені звоне сестра, говоре: «Надя, бігом собирай дітей і уїзжай оттуда». Я говорю: «Як? Куди уїзжать?» Якби я ще нічого не поняла до кінця, коли я не включила той телевізор і начала понімать, що воно. І ми бистро почали збиратися.

Ну, ми уїхали аж на третій день, бо ні таксі не можна було взяти, нічого. Такий бунт пішов по городу, шо на третій день, коли ми доїхали до нашого району, то перед нами ще й аварія була. Люди тоже виїжджали, ну там поставили такі блокпости оці, такі камні больші, ну видно, расстояніє було не очень таке широке, і машина влупилась, і там вся сім’я їхала тоже з животними, з дітками.

Ну, ми насилу пробралися, приїхали до села нашого, де батьки, і ми два місяці там провели под обстрілами, «Градами», ракетами – вот це все діти бачили.

Ніколаєв, село Галицинівка. Діти і документи, все ми взяли таке, щоб переодіться, і тікали. Ну просто невозможно було все забрать.  І все, і два місяці те, шо потом поміг нам воєнний вибратися – [через] Красний Хрест уїхать. То була пасха, якраз осьо на пасху змогли токо уїхать з Ніколаєва.

А так, дитина психологіческі… вона просипалась серед ночі: «Мама, давай уїдем, потому що я не хочу тут вмирати». Ну, дитині було чотири роки, вона то все понімала. Це було страшно, канешно, шо діти ті ракети бачили ті страшні, які літали над домами. Там було жах оці два місяці. Ракети, які лічно я бачила на свої очі, летіли на Балабанівку, шо там рознесло добре все. І так само касетні бомби.

Вже в послідній момент, коли вночі подорвали... Ми возлє воїнської часті жили, і коли прильот був на воїнську часть, і вночі був прильот, на следущій вулиці прильот на хату. Красне небо… просто окна наші отак от там, в сусіда вообще повилітали окна. Ми всі встали і чітко, і шо надо,  бистро дзвонить, шоб нам помогли отсюда тікать, бо там невозможно було находиться. Евакуації не було.

В Ніколаєві евакуації не було почему-то. Люди виїжджали своїм ходом, у кого машини, хто приїжджав, хто наймав машини, люди уїжджали, в селі були тільки мої діти. Там дітей не було, тільки мої діти, які два місяці находились там. Також всіх повивозили, евакуації ніхто не давав на ті села, ні Лупарево, ні Лимани, ні Прибузьке, ніхто нікого оттуда не забирав. Ми вибралися як?

Ми поїхали нашим галицинівським автобусом до Балабанівки, до чоловіка, там дядя Колі, він на маршрутці працював  17-й, і він нас прийняв переночувати, бо нам сказали, що у суботу буде якраз автобус одправляться –  Красний Хрест, один їде до Одеси, а другий в іншу сторону. Ми переночували, на п’яту ранку ми піднялись і  вже пішочком там пройшлися до «Фуршета», щоб сісти на той автобус і уїхати. Ми приїхали в Одесу, і в Одесі нас зустріли волонтери, накормили, все.

Ми посиділи на вокзалі, поки там вони записували всі документи моїх дітей, і тут ну буквально, може я знаю, скільки пройшло мінут, сильний взрив, що я думала, що той вокзал просто отак от…

А оказується, в той момент, коли ми тільки сіли на оці стулья, взорвали, був прильот на многоетажний дом, де погибла дєвочка тримісячна. Батько вийшов за продуктами скупитись, і погибла сім’я вся його. І потом нас приютили в монастирі, в Одесі. Ми переночували, наш поїзд безплатний був на слідуючий день, на дев’ять годин вечора аж.

І ми там переночували, потом в три часа ночі опять була тривога. Ну ми нікуди не тікали, ми сиділи в кімнаті на четвертому етажі, а потом уже на следующий день ми якби ще провели до вечора в монастирі, потом пішли всі уже на поїзд . Сіли в поїзд, потім, коли ми уже поїхали, все. У три часа ночі сильно поїзд отак от просто підкидало, він так гнав, видно, шо я проснулась от того, що думала, чи стріляють, чи шо. От таке, от ще ніколи такого не було.

Потом, у вісім утра ми проснулися всі, ми вже доїжджали до Львова. І якраз мєжду восьмою і дев’ятою отак. От ми проїхали, шиномонтаж отой, де підірвали, і п’ять мінут разніци, єслі би ми остановилися на автостанції, навєрно…

Там… а проводнік тоді сильно нєрвнічав, каже, єслі би п’ять мінут разніци ми там остановились би, від поїзда нічого б не осталось, там би просто повилітало все. І ми приїхали сюди, нас зустріли люди, які привезли в адміністрацію, оформили, зареєстрували, а потом поселили в ліцей шістдесят шостий. Ми там тоже з дітками пожили дві неділі, ну дві десь, до трьох тижнів отако, поки не вирішився вопрос попасти сюда, в модульні домики.

Мати і батько залишилися, батько не хоче уїзжать, його с хати дуже тяжело вивести, дуже тяжело. Він сказав: «Я нікуди не поїду». От буде прильот сюди, так і буде, но він не поїде. Мама уїхала би, но вона батька не може бросить. Він боліє, і вона боліє, но вона без батька нікуди: «Мені жалко його оставить. Шо я його оставлю, а сама поїду, а він, не дай Бог, прильот ракети, і все», – каже.

Чесно, я знаю, що ми переможемо, но ще дуже багато проллється крові. Наші будуть битися до послідньої рубашки, но ми переможем. Но ще дуже багато надо хлопцям перейти. Я би за то, щоб Україна процвіла, щоб дай Бог, щоб усі були у своїх будинках. Хотілось би повернуться, ну повернуться вже не буде просто куди. І я би просто строїла своє життя тут, устроїла дітей до школи, менших до садочка, пішла би на роботу. Жила б, просто жила!