"Нас вб’ють! Нас вб’ють! Вони будуть стріляти!''

Щебововк Ярослав

Розівський заклад загальної середньої освіти №2 І-ІІІ ступенів

Війна…Страшні події минулого,про які ми дізнаємося зі сторінок історії та інформації з телебачення, Інтернету. Скільки всього невідомого й часто незрозумілого ховають у собі ці таємничі розповіді,що до недавна сприймалися нами як казка, щось вигадане,нереальне . Під час уроків ми читали,переказували, досліджували історичні події, та ніхто з мого класу навіть і уявити не міг, що ці зловісні факти ввірвуться до нашого життя, мов лихий смертоносний буревій, від якого холоне кров.

Я живу у Розівці. Це невелике селище міського типу,що розташоване на кордоні Запорізької та Донецької областей.

До страшних подій 2014 року жили ми кожен своїм розміреним життям, спілкувались, учились, товаришували, грали у ''війнушку'', часом не цінували мирні моменти життя.

Ми з братиками повернулися зі школи, перевдягнулися та, як завжди, сіли писати уроки. Аж раптом я почув сильний рев і гуркіт, звук на стільки був сильний, що я відчув його крізь зачинене вікно страшенно голосно . Раптом почав тремтіти дах. Вмить над нашим будинком пролетів величезний літак і так низько, що здалося, він зачепить наш дах.

Мені вперше у житті стало дуже страшно. Я обійняв брата, але в самого клубок підступив до горла, а на очі наверталися сльози. Я подумав: » А що, коли і справді стрілятимуть? Що ж тоді?». Як з’ясувалося, то був військовий літак, що летів до місця призначення.

Та це був лише початок . Уночі повз наш будинок (а вулиця наша знаходиться біля степу), пройшло дві довжелезні колони танків та іншої військової техніки.

І ця військова техніка, яку ми, розівчани, бачили по телебаченню, почала поступово вводити нас у реальність. Ми, діти, з радістю махали солдатам і не розуміли, чому в дорослих очах наших односельців були біль, страх і сльози. І ніхто не стримував ці сльози.

На ранок другого дня, коли ми йшли до школи, побачили декілька вантажних машин, навколо яких юрмилися військові. З того часу я зрозумів, що дійсно коїться щось погане. І почалося: на виховних годинах у школі розповіді про небезпеку й військовий стан, про заборону походів на природу: у ліски, парки, на ставки. Цього літа ми зовсім не були на морі, бо заборонили. Вулицями ходили військові зі зброєю,перевіряючи мешканців та оселі . Навколо було багато незнайомих людей.

Телевізори й Інтернет розривалися репортажами про обстріли Широкіно, про Іловайський котел та смерті, смерті , сльози і кров...

У селі, де мешкає наша бабуся, підірвали міст. Вибухова хвиля була такою потужною, що в нас (а живемо ми за 6 км від бабусі) вирвало двері. У бабусиному селі було зруйновано багато будинків, налякані люди опинилися надворі, у безвиході. Я зрозумів, що тихими, але впевненими кроками війна з холодним подихом смерті підступала все ближче.

Мама збирала до купи всі важливі документи та папери й суворо наказувала не виходити на двір самим. Це жахливо… Я вперше замислився, що ось воно те, про що ми так легко перегортали сторінки у підручнику, страшною тінню постало перед нами у реальності . Я вперше відчув силу віри у перемогу наших дідусів й вдячність їм за те, що здобули нам перемогу у великих війнах, подарувавши світле життя, мрії та безтурботне дитинство у вільній країні.

Я думаю, що війна залишає чорний слід у серці й душі кожного мого знайомого, приятеля, рідного. Вона змушує замислитись, що потрібно цінувати кожен день та кожну хвилину життя, любити, прощати, робити добрі вчинки, нести у світ добро, мир і щастя.