Сергій Сотниченко, український режисер, провів місяць під обстрілами в Ірпені. Весь цей час місто горіло і перетворювалося на руїни. Будинок Сергія залишився єдиним уцілілим на всю вулицю. Тоді, не чекаючи «зеленого коридору», він посадив свою стареньку маму в садову тачку і втік з обложеного міста. Він розповів Музею «Голоси Мирних» свою історію та поділився кадрами обстрілів з особистого архіву.
Я навіть не повірив, я подумав, що мої жартують. Ну, ми знімали, ми знімали, якраз техніка залишилася у нас на знімальному майданчику. Ми збиралися вийти другий день, локація не змінювалася у нас, основну частину техніки залишили, щоб не перевозити двічі. Вранці о пів на п’яту прокинувся — повинен йти на роботу. Поки одягаюсь, мені кажуть: «Ви чули, може, не підемо на роботу?» Тобто, як це не підемо на роботу? Думали, жартують. Добре, припинили жартувати, швиденько збираємось і їдемо на роботу.
Це все було, поки я не вийшов на балкон з кавою перекурити й переді мною підірвали [військову] частину. Я був у Броварах у цей час. Пролунав такий вибух, що мене відкинуло з балкона назад. Я побачив такий величезний вибух — п’ятий поверх. Підірвали якусь частину, я подумав, що бабахнула Десна. Може, це Десна і була, бо напрямок той. Я в паніці побіг, і вже продюсер прокинувся і пише:
«Всі залишаються вдома, по можливості йдуть в укриття». Я зрозумів, що це не жарти, що це не пустощі моїх смішних хлопців, що це реальність така ось.
Я швиденько зібрався і поїхав до Ірпеня. Я подумав, що за всіма законами росіяни підуть відкритою трасою з Чернігова до Києва. Подумати, що вони підуть через Гостомель, я навіть не міг. Ну і коли я вже приїхав додому і в Гостомелі почалася ось ця історія — налетіли гелікоптери, я зрозумів, що, напевно, це була помилка, що вони зробили легкий маневр, ймовірно, той бік був дуже прикритий, ну ППОшниками, і це ось не знаю обманний, не обманний маневр. Але потім я зрозумів, що логічніше їм йти через Чорнобиль, бо Чорнобиль до Білорусії чотири кілометри, від Чорнобиля до нас 30 кілометрів, від нас до Києва 20 кілометрів. Там Гостомельський аеропорт.
Коли налетіли гелікоптери вже в другій половині дня, і коли почали бомбардувати гелікоптери по хатах, а там моя сестричка в Гостомелі, сестричка з жахом кричить, що гелікоптери палять наші будинки. Я подумав, що це помилка. Тут же Серьожа у мене та діти мої збираються в машину і давайте на виїзд, але оскільки вони вже приїхали з Києва практично зібрані на виїзд, ну і три сім’ї залишилося у мене, бо вони як би думали, це так мине, ось якось пройде повз них.
Надвечір підірвали міст, один міст — і я вже зрозумів, що на Київ не потрапити. Підірвали центральний міст, і почалася перестрілка.
Зі свого балкона я чув, бачив трасери ось так, чув, що ось тут стоять наші, а там стоять росіяни, бо звідси б’ють туди.
Другий день у мене таке відчуття, я не знаю, я не політик, не військовий, отже, тоді я подумав, що це правильно. Але зараз розумію, що це неправильно, що підірвали другий міст, було підірвано другий міст, другий міст через Новоірпінську трасу. Новоірпінська траса стоїть лише у нових картах, у старих картах її немає.
Росіяни, мабуть, йшли старими картами, йшли вони отак, минаючи Гостомель і Вишгород, це був їхній напрямок. Щойно підірвали другий міст, а й вони там засіли у Стоянці, вони не йшли на Романівку, вони засіли у Стоянці і ось цю трасу тримали. Щойно підірвали другий міст, цей Романівський, вони зрозуміли, що ще одна траса є, виявляється, на Київ.
Вони пішли цією трасою, а є ще коротше, бо там взагалі чотири кілометри. І нумо вони пиляти до цієї траси, пішли кадирівці, кадирівців, яких там спочатку розбабахали там у Бучі, вони минаючи, обминаючи Ірпінь ззаду, вони пішли на Новоірпінську трасу.
Тут же підривають наш третій міст, бо кадирівці пішли через Яблуньку тією стороною. Бої були сильні, страшні, але наша сторона виявилася осторонь, в основному постраждав новобуд, весь новобуд, який побудований за останні вісім років, чим хвалився Ірпінь — гарними хорошими будинками.
І обурював, знову ж таки, сильно забудованими будинками. Ну і тут забудовникам нашим спасибі, що вони порушували всі правила, тому що будинки горіли один за одним, бо були порушені правила і стояли близько будинок до будинку — вогонь передавався, перекидався, оскільки росіяни почали використовувати ці касетні фосфорні бомби. Будинки спалахували знизу догори. Стрілянина — капець.
При мені особисто, ось у мене через дорогу за 20 метрів будинок згорів на моїх очах, коли бомба потрапила тільки в одну квартиру, снаряд влетів на 9-й поверх у крайню квартиру, і я думав, що він так і залишиться. Але якимось дивом я потім побачив вогонь через щілини, через цеглу на третьому, на якомусь ще поверсі, і будинок — ось так тут за добу вигорів повністю.
Перше руйнування було ракетним. Літак, реактивний літак, по-перше, він гуде. Реактивний літак, який на низькій висоті, це, звичайно, таке… Ну, оскільки у нас «Руслан» літав над будинком, і ми до цього звичні, то, ну літак пролетів.
Але коли він випустив ракету, причому він не відразу випустив ракету, він пролетів над моїм будинком, подивився, розвернувся і полетів у зворотний бік, і в протилежному боці він свідомо пустив ракету в житловий будинок.
До цього будинку від мене, напевно, метрів 300, там, де «Бджілка» — це той район, ну десь метрів 300, будинок вибухнув, злетів, був дуже сильний удар. Він пролетів, і я не зрозумів, що це, я сторопів на секунду, і я почув, що він знову повертається. Ось тоді я впав на підлогу, і він запустив другу ракету, яка вдарила в мене за огорожею у сусідній будинок.
При першому пострілі були люди в будинку в підвалі, одна людина постраждала, ну загинула людина при першому пострілі. При другому пострілі ніхто не постраждав, бо людей не було там, люди виселилися.
Не знаю, ми, мабуть, уже тиждень сиділи без світла, води, тепла. Я нарешті ризикнув розпалити камін, ну, тому що я знаю: війна, дим із труби… це небезпечна штука, що по ній стрілятимуть, і я не розпалював камін до 8 березня.
Але 8 березня я плюнув на все, рано-раненько, поки нікого немає, і оскільки поруч горіли в «Прогресі» шини, я вирішив під шумок, під цей димок розпалити камін. Я розпалив камін і нагрів води. Я нагрів води, напоїв усіх чаєм, у мене було троє людей ще тоді жили. Я мамі зробив просто гарячої води, я заходжу до неї, а вона така вся одягнена, рукавиці, шапка, одна шапка, друга шапка. Вона відразу збільшилася в розмірах,
І я до неї підходжу, даю цю гарячу чашку чаю, меду, води та меду, і вона взяла, заплакала, каже: «Це найкращий мій подарунок на 8 Березня».
А ще, вітав із 8 Березня, нехай щастя буде тобі. І вона сказала: «Ти знаєш, це найкращий подарунок за все моє життя». І вона ось так не пила цей чай, а гріла руки, губами чіпала цю чашку, потихеньку, оце так, оце так.
Коридору вже не було днів десять, ми залишалися там ночувати, причому розбомбило там у сусіда будинок, я в нього знайшов цю буржуйку, нарешті можна було нормально підпалити, і їжі там було ще на тиждень точно, і води там було.
Я буржуйку зробив — тепло було, ми б там ще пересиділи, але знаєте, якесь шосте почуття спрацювало, коли серед людей ти відчуваєш, що життя є. Але коли ти стаєш сам у пустелі, ти розумієш, що життя немає, і тут ось якийсь стан, як у космосі, коли ти в космічному кораблі, це і є якийсь захист. А коли ти в скафандрі, а космічний корабель поряд, то захисту тобі немає, ти стаєш один серед цього всього.
І тут я ось, коли були ще будинки поруч, це мене ще якось надихало.
Але коли ось почали вони валитись один за одним і залишилося три будинки останні, які нас захищали від російського прямого зіткнення, і я побачив, що вони горять, і мій будинок один стоїть, причому білий він у мене із зеленим дахом, і вікна так злегка побиті, минула його якось вся ця історія, ну він один, і я подумав, що за статистикою, мабуть, йому кранти будуть. Тому що весь квартал, квартал — це не два будинки, це квартал навколо мого будинку весь постраждав (але що до цього йшло… йшла чотириденна танкова битва), знаходиться посередині. Ну ось два танки, а ти посередині, і подітися нікуди, а ми ось посередині.
Ну, це я не знаю, ну перший день я сприйняв, так. Стріляють, ну в льоху відсидимося, але коли чотири дні йде танкова битва, а ти знаходишся посередині — ну, я зламався, чесно кажучи, психологічно.
Ну якщо я ще тримався 25 днів і міг би пережити, то тут неможливо, ну. Гул стояв постійно з 8-ї ранку і до 10-ї вечора, від вибухів стояв постійний гул, що не припиняється, тобто не так там бух, там бух, а це було бух-бух-бух-бух.
Від диму зірок не видно, будинки горять. І ось коли останні три будинки впали, я труснув чесно, я прийшов, а мама не хотіла йти. Говорила: «Іди сам, сам йди, я протримаюся». Я кажу: «Ні-ні!» Вона: «Нанеси мені дров, відклади їжі і йди сам». — «Ні-ні-ні», — я кажу. Ну я змусив її зібрати документи, хоч вона чинила опір, але вона потім уже так злегка здалася — зібрати якісь документи, якісь речі, халатик. Вона не збиралася йти. Я бачив те, що це було зроблено так, як для мене, навіть документи вона не всі зібрала, і я зрозумів, що вона це для мене зробила, щоб я заспокоївся. І вона, напевно, навіть не думала, що я зайду о 4-й ранку і посаджу її в тачку.
Ну, я прийшов, говорю: «Пішли». А вона знову: «Ну як же, курочки там...» — «Ні, — кажу, — пішли». Саджу її в тачку, вона ж не ходить. І коли вона сіла, вона вже не могла піднятися. І тоді я взяв тачку, та ми поїхали. Я не пробачу маму, яка сидить у яблучній тачці ось так от, 77 років!
І знаєте, старенькі жінки не так говорять, як ми. Ми говоримо нормальним, здоровим голосом. Вона говорить ось так, на розспів, і ось так вона молилася.
Рвалися бомби, а я з ось цією тачкою, і розумію, що якщо я буквально за годину не пробіжу ці три кілометри з тачкою і не вибіжу ось це, розумію, що мене накриє.
І я бачу вибухи, я бачу нерозірвані снаряди, повалені дерева, співають солов’ї... І я через ці вибоїни і ями з мамою, що молиться, лечу, між іншим, я неправильно летів, коридору не було.
Блокпости розбомблені наші, це теж має значення, бо я розумію, що тут блокпост стояв учора, а тепер його нема. Я пробігаю повз них, біжу — зустрічаю нашу самотню людину, яка сховалась, виходить, каже: «Не йди туди». Я кажу: «А куди йти? Як мені вийти?» Він каже: «Йди через Романівку». Кажу: «Ще наша?» Він: «Злегка наша». Кажу: «А як пройти? Де кадирівці стоять?» — «Кадирівці стоять біля переїзду та Центральний АП». Я кажу: «А як мені через переїзд пройти?» А він каже: «Він на половину наш». — «Як на половину переїзд, я не знаю, ну справа, зліва? Як на половину наш?» Ми біжимо. Він: «Стривайте, там метрів за 400 зараз знайдемо волонтерів».
Ми прибігли, чекаємо-чекаємо, чекаємо. Волонтерів немає, починають уже стріляти, летять снаряди, ми чекаємо.
Мама каже: «Давай не чекати». Я кажу: «Так, я теж подумав, давай не чекати». Я знову мокрий хапаю тачку і ми біжимо до переїзду.
Благо, ми там натикаємось на наших солдатиків, які на джипі. Я кажу: «Нам туди». Він садить нас у машину — вся простріляна, обкладає нас бронежилетами, дає мені автомат у вікно, і ось на всій швидкості перелетів через переїзд, висадив нас, каже: «Біжіть, і біжіть не цією дорогою і не цією — тут, тут так-так-так». Добре, що я ірпінський чувак і все знаю, і я помчав знову з мамою ось цими краями. Він назад через переїзд проскочив.
Знову стрілянина, бомби… І коли ми вже добігли — там машин купа залишених. Ми, за машинами ховаючись, йдемо. Снайпери, всяке таке, стандартна історія, через «Гради» ці не підірвані. Я побачив квадрокоптер летить, я зрозумів, бо в мене, коли ми були ще вдома, коли літав квадрокоптер, то була небезпечна штука.
Я спеціально одягнув свою помаранчеву шапочку, щоб розуміли, що я не військовий, що я не в хакі.
По помаранчевій шапочці зрозуміло, що тут, ну мирні люди ще живуть.
Але як виявилося, коли летить квадрокоптер, я пішов по дрова в ліс, щоб приготувати їжу, оскільки ні світла, ні газу, ні води — нічого не було, взагалі нічого не було, а треба було щось приготувати. Я зрозумів, що по цій речі мене розстрілюють.
Я пішов у ліс і раптом чую: свистить. Я лягаю — і міни, кидаю все і починаю тікати. Я біжу за будинок, дивлюся: міни летять за будинок. Я кидаюся у льох — міни в льох. Я зрозумів, що вони теж дивляться, і не завжди там наші квадрокоптери.
І коли з’явився квадрокоптер, а до мосту ще 30 метрів, а мама моя ходить повільно, а там уже не тачечкою, там уже з паличкою, ну було небезпечно, ну плюс снайпери. Але ми, добре, встигли.
Я кажу: «Мамо, ти в мене сильна. Ти найсильніша». Вона: «Так-так, — через сльози. — Я сильна».
Кажу: «Ти зможеш». І коли ми спустилися під міст, вона каже: «Так, я змогла». Я кажу: «Ні, ще не все». І ось ми побачили цю кладку через річку, це було для неї найскладніше, бо старенька людина. Ось, виявився наш квадрокоптер, це квадрокоптер волонтерів, і коли ми вже виходили на кладку, то вона ось так тряслася, я її на собі тримав.
Дивлюся, спускається хлопець із дівчиною, які нам допомагають, одразу машина. Ось цей вихід, і те, що я тобі розповів, я це їм ніколи не пробачу, просто ніколи. І не за себе, за свою маму, просто ось я ніколи не чув, щоб люди так молилися. Це було не виття, це було не прохання, це було не бажання чогось досягти. То був тихий-тихий крик. І вона, ось цей шепіт, і солов’ї, які співають із мінами, звуковий ряд…
Я ж людина вразлива, я це все впереміш… Це така каша, це така вибухонебезпечна каша, вона будь-кого зведе з розуму. А росіянам я цього не пробачу, беззахисність. Я... навіть моральна беззахисність, неможливість себе захистити в цій ситуації. Вони б’ються, вони вирішують свої проблеми, одні, другі...
Мене ці проблеми не хвилюють, вони б’ються на моїй території, б’ються в моєму дворі, а ти це захистити не можеш.
Ось ця беззахисність мене найбільше вбивала. І думаю, що найприкріше, я не маю на увазі автомат або ще щось, якась радіобеззахисність.
Я вмикаю радіо в машині, де трохи бензину залишилося, вмикаю радіо послухати, мені треба інформацію тут, що буде завтра, а там актори. Я ненавидів акторів наших, які сидять і кажуть пафосні промови. Я розумію, що це треба, я сам працівник мас-медіа, я розумію, що це треба для спільного, але мені це тоді нафіг не треба було.
Я хотів підвестися і сказати: посунули цих пацанів на трохи або не посунули, зв’язку нуль, інформації нуль. Надії нуль, захищеності нуль, повний нуль.
Я думаю, що після цього ми вже не повернемося до себе нормальних. Мені здається, що це буде слід, це і є слід надовго. Ти знаєш, сьогодні у Хмельницькому, тут же станція, вагони б’ють, я перед усіма упав на асфальт, коли вагонів зчіпка була.
У місті на мене подивилися, як на ідіота, бо доросла людина на асфальті.
Я боюся побачити, що мій будинок зруйнований, до останнього вірю, що він не зруйнований.
Але буквально позавчора прийшла інформація, що мій сусід, який через паркан, з яким я, коли стріляли, розмовляв, переживали разом цей час, я дізнався, що його вбили. Для мене це був такий шок, бо ось так, кульове поранення не сумісне з життям. Хоч ми з ним через паркан, весь час, коли стріляли, ми з ним обговорювали, ховалися, говорили, коли залетіла міна до нього у двір. Я зайшов до нього, спробував знайти буржуйку, бо було дуже холодно. Я зайшов у його льох і знайшов записку, що я пішов до сестри, передзвони, скажу, де ключі. Тобто ми з ним по-сусідськи говорили, що де можна взяти, і коли з ним зв’язку не було чотири дні, я почав хвилюватися.
Коли почали бомбити, я пішов і ось довідався, що його вбили, насправді його забрали. Отож, коли я про це дізнався, для мене це був холодний душ. Так, десь у душі я був готовий до того, що нас можуть убити, і мене також. До речі, ти бачила відео, де я практично прощався, бо так бомбили, що я не знав, що буде за п’ять хвилин далі. Я був готовий до цього, але коли я почув, виявилося, що я зовсім не був готовий, і я дуже боюся, що я не готовий побачити зруйнований свій будинок.
Я думаю, що треба якось повертатися.
.png "Імена")
