Історії, які ви нам довірили
Зараз я знаходжуся з дитиною далеко від дому, в одному мальовничому місті нашої квітучої Батьківщини, але серце моє у Бучі.
Там моя домівка, ніколи я не сумувала за нею так, як зараз, але поки що я не можу повернутися, адже є речі, яких не мають бачити дитячі очі.
Евакуювалися ми 5 березня 2022-го, пішки виходили, за ці дні дитині довелося побачити і так багато зайвого, на щастя, мої найрідніші живі, тому особливо нікому нічого і не розповідала про Бучу; у порівнянні з тим жахом, який пережили люди, в яких не було змоги врятуватися звідти, в нас все гаразд.
Перше моє здивування викликало те, що на початку квітня новини зі звільненої Бучі стали не тільки для іншого світу, але й для України, відкриттям. Звичайно, окремі жахливі випадки були невідомі широкому загалу, але про більшість злочинів рашистів люди, які змогли евакуюватися з Бучі, весь березень розповідали: про згвалтування, про катування, про трупи посеред вулиць.
Я не могла зрозуміти, чому тільки побачивши фото, світ сколихнувся.
Я не мала відповіді на це питання, вчора відповідь знайшлася випадково: не хочеться вірити у жахи, так легше.
Вчора мені одна жіночка сказала, що її чоловік був у відрядженні в Бучі позавчора (тобто 06.05.2022) і був дуже здивований, адже, попри очікування, його зустріло надзвичайно красиве місто, в якому всі клумби у квітах. І вона мене запитувала: а як же так? а де ж жахіття війни? Мене ніби струмом вразило від цього питання.
А потім було ще гірше: вже у зовсім іншому місці мене запитав чоловік, що було в Бучі насправді. Я спершу навіть питання не зрозуміла. Він вважає, що нам, звичайно, потрібна іноземна допомога і тому ми перед іноземцями намагаємося створити сумну картинку, значно перебільшуючи жахіття окупації, тому він і запитує у мене, у очевидця, що ж було насправді, щоб зрозуміти, наскільки перебільшено у ЗМІ.
Після цих двох співрозмовників я не спала всю ніч.
Ми говоримо про недостатність допомоги від іноземних колег, ми сподіваємося на те, що росіяни "прокинуться", а самі...не віримо... Сподіваюся, таких одиниці, але в нинішніх умовах не має бути жодної людини з такими думками і висловлюваннями, тому ми, свідки злочинів рашистів, маємо кричати про те, що бачили.
Раніше я помилково думала, що не варто про це говорити, щоб поберегти нервову систему тих, хто нічого страшніше повітряної тривоги не чув.
Дуже сподіваюся, що ці "з сумнівами" громадяни, прочитають мої слова і більше ніколи не будуть ставити таких некоректних запитань.
Все те, що Ви чули і бачили про Бучу із ЗМІ - це не просто правда, це частина правди, бо правда гірша, бо не всі постраждалі спроможні розповідати про це.
Загинули і постраждали мої знайомі, друзі, сусіди, колеги, і я не знаю, як навчитися радіти життю, усвідомлюючи це.
Історію передано до Музею телеграм-каналом доктора Комаровського.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
