меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
До всіх історій
Марія Нікітенко

"Мій світ змінився влітку 2014 року"

переглядів: 77

Учениця 9 класу Нікітенко Марія Білозерська, загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №15 Донецької області

Конкурс творчих есе «Один день»

Мій світ, до якого я звикла і який я сприймала, як щось стале і досить буденне, змінився влітку 2014 року.  Ще весною обличчя моєї матусі стало туманитися тривогою, інколи вона плакала, але намагалася робити це так, щоб я цього не помічала. В нашій оселі поселилася фраза: «Ой, що ж воно далі буде?».

Я вчилася у другому класі і не дуже замислювалася над тим, що відбувається довкола. Сьогодні мені 14 років і я маю статус «дитина війни». Я – Марія Нікітенко, колишня жителька Донецька.

Тієї весни у моєму класі почали вибувати діти. Нас було багато , але до кінця навчального року  кількість однокласників суттєво зменшилася. Це лякало. Так само лякали і натовпи невідомих збуждених людей, які кричали, вимагаючи щось від когось. Інколи натовпи сходилися і зчинявся гамір, інколи були бійки. Я питала у мами, чому люди так себе поводять, але вона відволікала мене, просила розмовляти тихіше і не дивитися зовсім у бік агресивних чоловіків і жінок.

Найбільш болючим було те, що змінилася атмосфера у родині. Стосунки мами і тата і так були вкрай важкими, а тут почалися сварки за сварками, тато частіше пропонував мамі розійтися. Затишок зник, а тривога, приреченість, сум назавжди, здавалося, стали супутниками моєї маленької сім’ї.

Вперше слово «війна» я почула у класі. Тоді це дуже здивувало. Яка може бути війна? Ніщо не нагадувало фільми про війну, які я іноді дивилася по телевізору. Але все більше та більше моїх друзів вживали це слово. Хлопці потай шепотілися про зброю, яку вони бачили у зустрічних чоловіків, а дівчаток почали приводити і забирати їхні рідні.

Моя дорога додому стала коротшою: ми з мамою не ходили по морозиво, перестали сидіти у скверику, гратися біля будинку мені теж чомусь заборонили. Та й дітлахів на майданчику біля під’їзду не було. Місто завмирало. А однієї ночі я почула, як на вулиці хтось бавився хлопавками. Вранці до мого слововжитку увійшло слово «стрілянина». Потім були іще нові слова, а потім іще..  

На початку літа мама сказала, що ми їдемо з міста. Звучало це якось і приречено, і з помітним полегшенням, і з сумом. Чесно кажучи, я переїздові зраділа: надоїли сварки батьків, не хотілося сидіти вдома, бажалося просто погуляти під червневим сонечком. 

Я назбирала купу речей. Але мама сказала брати найнеобхідніше. І що восени ми повернемося. Забігаючи наперед, скажу, що з того моменту я не бачила більше ні нашої квартири, ні Донецька взагалі. Ми не повернулися.

Як їхали до Білозерська – не пам’ятаю. Чомусь саме цей момент випав із моєї свідомості.  Напевне, це була така собі захисна  реакція мого організму. Тато за нами не поїхав – залишився у Донецьку, а згодом вони із мамою розійшлися.

Я пішла до нової школи, де навчаюся і зараз. Вважаю, що життя моє змінилося на краще: нові друзі, перемоги в літературних конкурсах, виступи… А от з колишніми однокласниками я не спілкуюся. Зникли теми для розмов, та і настало розуміння, що навряд ми колись побачимося. 

Дуже важко розуміти, що Донецьк став недосяжним. Не можна потрапити у цирк, прогулятися парком Щербакова, зробити фото біля кованих фігур. Війна забрала у мене Донецьк. Упевненості, що це колись скінчиться – немає. Хоча десь-таки літає примарна надія.

Війна – це не тільки вбиті й поранені. Для мене обличчя війни – це  зламані долі багатьох сімей. Це втрата домівки і сподівань на повернення назад. Це усвідомлення того, що я і моя родина стали заручниками чужих політичних ігор.

Здається, що з часом починаєш на все дивитися спокійно і помірковано. Але ж куди діти оту гіркоту, що виникає у серці при слові «Донецьк»?  Куди заховати спогади про постріли і знавіснілі обличчя натовпу? Не знаю. Я просто вирішила перегорнути сторінку війни і забути про неї. Я – Маша Нікітенко, учениця 9 класу і я тепер мешкаю у місті Білозерське.    

Донецьк 2014 Текст Історії мирних діти 2014 переїзд обстріли безпека та життєзабезпечення житло діти внутрішньо переміщені особи обстріли Донецька розлука з близькими Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
Facebook twitter
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій