"Мій фронт зараз – виносити і народити дитину"

Наталя Тімуршина невдовзі стане мамою. Проте їхати з Києва за кордон без чоловіка та рідних не хоче. Вона вже навчилася жити між квартирою та сховищем, а вагітність навіть надає сил. В укритті, якщо знадобиться, планує й народжувати.

Я у Києві разом з чоловіком, з нами бабуся й дідусь наших кумів. Я вагітна, на восьмому місяці. У перші дні війни мене рятувало те, що маю, так би мовити, підковану психіку, бо 10 років я працювала у новинах.

Переломний момент настав, коли ми переїхали до наших друзів, які живуть біля одного з пологових Києва. Підземне укриття тут облаштоване розетками, ми могли зігріти чайник і навіть увімкнути обігрів. Коли не було тривог, ми підіймалися у квартиру. І одного вечора побачили яскравий спалах – повз нас летіла ракета. Це було доволі далеко, але здавалося, вона насувається просто на нас! Тоді відчула, що ми знаходимося в епіцентрі страшних подій.

Приймала вітаміни і навіть сходила на третє УЗД. Лікар сказав, що все добре! На кілька тижнів ми виїхали у Вінницьку область, але потім повернулися до Києва. 

Зараз із чоловіком вирішуємо, що робити далі. Виїжджати без нього, без жодної підтримки самій за кордон не хочу. Ані мої батьки, які знаходяться на Дніпропетровщині, ані батьки чоловіка на Полтавщини виїздити не хочуть. До того ж, є великий страх народити просто в дорозі, бо термін вже великий. Тому залишаємось у Києві, тримаємо зв’язок з лікарем. Думаємо про те, щоби виїхати вже після народження дитини.

Для вагітних зараз все відходить на другий план: якісь курси по диханню, йога та інше. Головне для нас зараз, аби у пологових будинках був медичний персонал, аби була змога спуститись в укриття за потреби!

Там, де я планую народжувати, якщо залишусь у Києві, вже облаштували бомбосховище. Є навіть реанімація для новонароджених.

Нещодавно нам довелося святкувати день народження сина наших кумів в укритті. Сусідка спекла для іменинника великий торт. Всі разом – з собаками, з дідусями й бабусями, з тортами й вагітними, зібравши всіх дітей у бомбосховищі – ми святкували. Ми сміялися! Бо що робити? Сміятися треба! Життя є і в укриттях, під землею.

Я вірю, що ми переможемо у цій війні. Сил надає, як не дивно, моя вагітність. Наші військові захищають наш сон, наші журналісти борються на інформаційному фронті, лікарі лікують людей, а мій фронт зараз – виносити й народити дитину. Майбутнє покоління. Ми, породілля, маємо зараз отаку місію. До речі, ми чекаємо на дівчинку. Й віримо, що війна скоро закінчиться.