«Мамо, я не хочу помирати». Історія донецької родини, яка вдруге тікає від «русского мира»

Вже п’ятий місяць триває повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Для жителів Донецька вторгнення почалося ще у 2014 році. Вже тоді багато хто вимушений був покидати свої домівки та виїжджати. Родина Дешкан вісім років тому переїхала з Донецька до Василівки Запорізької області в надії, що це буде більш безпечне місце для життя. Проте війна їх дістала і там. Нині родина переїхала до Запоріжжя та намагається почати життя наново. Аліна Дешкан розповіла проєкту Радіо Свобода «Новини Приазовʼя» про те як двічі довелося тікати від «русского мира».

«Міф про Донецьк за Росію»

Подружжя Дешкан до 2015 року жили у рідному Донецьку, поки його не окупували. Ліліан Дешкан працював сторожем на будівництві готелю у центрі міста, що навпроти адміністрації. Одного дня він приїхав на роботу, а там повно військових і вся територія очеплена.

«У цей день я була на роботі. Мені зателефонувала подруга і та розповіла, що всюди літаки військові, а її чоловік загинув біля аеропорту. Я не могла у це повірити. Аж Ліліан повертається додому і каже, що втратив роботу, бо там повно військових і вони нікого не пропускають» – розповідає Аліна Дешкан.

Згодом родина Дешкан побачила по телевізору, що планується проведення «референдуму» у Донецьку, на якому хочуть створити так звану «Донецьку народну республіку» (незаконне збройне угруповання – ред.), і вступити до складу Росії.

«Говорилося, що весь Донецьк «за» Росію. Але як весь? Наша родина, наші друзі, знайомі не були «за» Російську Федерацію. Ми жили у спальному районі та постійно чули, як обстрілювали аеропорт. По місту не стріляли, тому не ховалися у підвалах, а жили звичним життям. Не було страху, не бачили «прильотів».

Аліна наголошує, що: «У 2014 році не підтримували «референдуми» та не кликали Росію. Можливо, були окремі люди. Донецьк жив і процвітав. А за ці 8 років місто не розвивали, а лише руйнували. Не знаю, хто хотів їхній «мир» і «свободу». Вони (окупанти – ред.) звільнили нас від всього, від хорошого життя».

У 2014 році подружжя вирішило виїхати. Вони поїхали до родичів у Мінськ, але проживши там 3-4 місяці, зрозуміли, що хочуть повернутися до України.

Важко було ухвалити рішення про виїзд з міста», – згадує жінка.

У травні 2015 року родина Дешкан поїхала до Василівки: «Вже тоді бойовики встановили блокпости, на яких ретельно перевіряли чоловіків і речі. Дорога до Василівки тривала понад 12 годин».

«Гуманітарка» в обмін на паспортні дані»

Подружжя зізнається, що важко було звикнути до нового міста. У Василівці Аліна народила двох доньок. Нині старшій донці Елі шість років, молодшій Поліні – три. Жінка разом з чоловіком працювали на добувній фабриці, поки не почалася повномасштабна війна.

«Вранці 24 лютого треба було вести дитину до школи. Коли я прокинулася, у батьківській групі у «вайбері» побачила повідомлення, що кудись прилетіла ракета. Вчителька скасувала заняття та сказала залишити дітей вдома. Через деякий час прочитала новини та все зрозуміла. До останнього думала, що бойові дії не дійдуть до Василівки. Місцеві казали: «Все пройде повз, адже тут брати нема чого…». Але не оминуло, а навпаки зупинилося. Чим далі, тим гірше все відбувалося», – розповіла Аліна Дешкан.

За її словами, російські військові окупували Василівку в перші дні березня. У місті почалися проблеми зі зв'язком та інтернетом.

Іноді вдавалося на п’ятому поверсі на балконі зловити зв’язок, а опівночі можна було спробувати відкрити сторінку в інтернеті. Складалося враження, що нас відрізали від усього світу», – каже жінка.

Провайдери намагалися полагодити інтернет, але без їхнього (окупантів – ред.) дозволу не можна було залізти навіть на дах, стверджує Аліна:

Аліна розповідає, що у місцевих жителів виникали проблеми й з готівкою. Щоб її отримати, потрібно було зловити зв’язок, зайти в інтернет-банкінг, переказати комусь гроші з відсотками. З вибором і наявністю продуктів у магазинах ситуація не краща. Постачання не було. Згодом підприємці почали завозити товар із Запоріжжя, але вже з націнкою, також були продукти з Криму.

«Великих запасів їжі не мали, лише каші та макарони. Надовго цього не вистачило. Люди швидко розкупили у магазинах весь товар. У місті була пекарня, але хліб перестали пекти, тому що закінчилися борошно та дріжджі. Ми вдома із залишків робили випічку. Потім почали чимось обмінюватися та ділитися з сусідами. Через деякий час завезли дріжджі» по 100 грн (у мирний час коштували 5-6 грн), цукор – 150 грн за 1 кг», – поділилася Аліна.

Потрібних ліків і нормальної медичної допомоги теж не було: «У Василівці побудували гарну лікарню, закупили сучасне обладнання. Все це розбомбили. Українських ліків практично немає. Працювала одна аптека, де продавали залишки. Окупанти говорили, що їм завозити немає звідки. Дехто їздив за ліками в інші міста та продавав з націнками. Я останнє віддавала б за них, тому що у моєї мами серце, тиск, проблеми з ногами».

На початку війни жителі міста отримували гуманітарну допомогу (українську – ред.), а потім її же не пускали. Окупанти почали роздавати російську допомогу.

«Обстріли починалися несподівано»

Під час бомбардувань люди бігали до підвалу. Трохи згодом почали ховатися вдома між двома стінами. Родина Дешкан поділилася, як переживала обстріли, що робила.

«Оскільки ми жили на п’ятому поверсі, то мама не могла бігати туди-сюди. Одного разу вона спускалася по сходах, зачепилася та впала. Після цього сказала, що більше не спускатиметься у підвал.

Але, коли починалися обстріли, то вони ховалися у ванній або з нами в коридорі. Поки тихо, готували щось на кухні, коли чули якісь звуки – одразу в коридор», – каже Аліна.

За її словами, люди намагалися обходити стороною окупантів, хоча деякі з них пробували з місцевими жителями спілкуватися.

«Ми гуляли практично біля підвалу, щоб у випадку небезпеки одразу забігти. Обстріли починалися несподівано: не було жодних сирен і попереджень. Одного дня у під’їзд влучила ракета та пробила підвал. Якби там були люди, вони б загинули. Ти можеш йти, і прилетить ракета. Я дуже боялася, що можу вийти у магазин, і щось почнеться. Ходила у найближчий, який біля дому. Швидко зробила покупки й одразу додому», – поділилася Аліна.

Жінка порівнює ситуацію з Донецьком у 2014 році:

Найбільше хвилювалася за дітей, ніж за себе. Дівчата дуже боялися вибухів і казали: «Мамо, я не хочу помирати». Для мене діти – це все».

Аліна Дешкан стверджує, що окупанти могли у місцевих жителів забрати автівку та їздити на ній по місту. Такий випадок стався зі знайомим родини.

Мрія – повернутися в український Донецьк

Ліліан пропонував дружині ще у березні виїхати з окупованої території, але теща не хотіла виїжджати, бо було дуже важко. Через обставини родина лишилася в окупації і прожила так чотири місяці. Аліна розповіла, чому все ж наважилася покинути місто: «Біля нашого будинку у гуртожиток влучила ракета. У цей час я не спала, колихала Полю. Склалося враження, що «приліт» був у наш будинок. Я зрозуміла: або зараз виїжджаємо, або ніколи».

Родина виїжджала на автівці знайомого, долучившись до евакуаційної колони. За дві години їм вдалося дістатися до Запоріжжя. Але Аліна каже, що і цей час здавався вічністю.

Українка мріє повернутися у рідний деокупований Донецьк. Хоч і прожила у Василівці сім років, але Донецьк називає «всім своїм життям».

«У мене болить душа за місто. Розумію, поки там не буде України, ми не повернемося. Вірю, що за нами перемога, вірю у наших хлопців (ЗСУ – ред.). Ми їм дуже вдячні, молимося за них. Хочеться, щоб швидше настав мир. На жаль, життя не стане таким як було, а розділиться на «до» і «після». Особливо у людей, які пережили бомбардування, залишилися без житла, родичів, батьків, дітей… Я вірю, що наша країна процвітатиме», – додала жінка.

З огляду на бойові дії і окупацію Росією частини півдня України редакція «Радіо Свобода» не може отримати офіційного підтвердження про озвучені свідчення чи незалежно їх перевірити.

Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.