"Люди. Друзі. Родичі. Всі ми змінились"

Анна розповідає про місто Ізюм, де прожила останні вісім років, де знайшла чоловіка, народила донечку. Вона чекає, що настане день, коли почує слова: «Можна повертатись додому».

Сьогодні мене накрило. В Ізюмі я прожила останні вісім років. За ці роки я здобула багато друзів, знайомих. На жаль, половина з них відсіялась під час війни. Або не на жаль... За ці вісім років в мене було дуже яскраве, веселе життя. Я нарешті знайшла себе, знайшла свій напрямок, якому хотіла присвятити життя.

Завели кішку. Декілька років заробляли та збирали гроші на свою квартиру, на ремонт, на меблі. Я вирощувала квіти на підвіконні. Я збирала в коробочку перші речі дитини на згадку. Я привезла всі свої альбоми дитинства. А скільки залишилось... Малюнки, брошки, вироби... Багато хто каже: «Головне – ви живі». Так, головне, але все те, що там залишилось, є складовою частиною мене.

Ізюм! Моє маленьке зелене місто. Скільки стежок було пройдено по ньому! А який яскравий захід сонця завжди був над містом, яке зоряне небо вночі...

Настане день, коли ми почуємо ті слова, на які кожен день молимось вдень і вночі: «Можна повертатись додому». І ми повернемось. Але не всі. Когось вже забрали кулі окупантів, хтось назавжди залишиться за кордоном. А хтось приїде зовсім іншою людиною. Місто буде оживати, ми його будемо відбудовувати, але наші душі ще довго будуть розбиті, пусті та зі шрамами...

Історія з відкритих джерел.