“Щодня до мене за водою приходило близько ста людей”

Він залишив рідний Севастополь та розпочав життя “з нуля” у Київській області. Переселенця з Криму Миколи Тихончука у смт. Іванков знає багато людей. З початку війни чоловік постачав мешканцям селища воду. З ранку до ночі черпав її з колодязя. Щодня - черга зі ста людей.

Після окупації Микола та його дружина продовжили допомагати людям. У місцевому гуманітарному центрі пара волонтерить практично щодня.

Тихончук Микола, 1958 року народження, родом із Севастополя, в Іванковому — з кінця 15-го року. Там і будинок, підприємство своє було, ковані ґрати, ворота, огорожі — таке робили. Ми зварювальники, ковалі, ми удвох із зятем. Сестри чоловік, у нас там і підприємство було на двох. Ми в 14-му [році] хотіли поїхати, але моя мамка… рак у неї був, а в його матері ноги відрізали — цукровий діабет, і ми ніяк звідти не могли виїхати. Наприкінці 14-го [року], 18 грудня, моя мамка померла, 23-го [грудня] — його. Вони одна за одною…

Цікаво було, коли стояв, ну на кшталт, як паспортний стіл, не паспортний стіл, а міграційка чи що… Там писали, хто хотів, відмову від російського громадянства, там же хитро було. Вони писали не «хочу стати російським громадянином». Ні. Це було, як…

Кажуть: «Хто не має бажання, можете написати відмову», і ми прийшли писати відмову... А поряд видавали паспорти, хто перші рвалися, вояки, були такі. І ми стояли, нас менше було з відмовами, ну, бо зять не пішов: «Чого я штовхатимуся? Я просто цей паспорт не отримуватиму, і все». Ми могли це собі дозволити.

А хтось працював десь, їм казали: «Не буде паспорта — будете звільнені, [якщо] не буде паспорта. Не отримаєте пенсії». Вони тяжко йшли, уже примусово, так би мовити, отримувати паспорти. І там стояли, і розмова пішла, і серед нас, хто відмовники, два чи три росіяни, заговорили вони. Вони кажуть: «Ми сюди втекли, вони й тут нас дістали!» Вони отримали дозвіл на проживання в Україні, але паспорти не встигли отримати. Ну, з Уралу хтось був, із центральної росії. А ті поряд стоять, слухають і кажуть:

Я до нього дуже негативно ставлюся, до цього російського світу, і ми тоді поїхали навесні, поїхали сюди, Україною, почали шукати, де щось собі купити [житло]. Купили в результаті наприкінці літа, тут купили, угоду вже оформили у вересні десь, ну, до грудня почали сюди перебиратися. А з квітня 16-го [року] взагалі, можна сказати, постійно тут.

Перший раз, коли відключили воду, і ми із сусідами пішли дивитися криниці, мою криницю, їхню криницю… Їхня криниця років п’ять не працювала, там гірше, а моя робоча постійно. І ось перевірили, і вони всі пішли, а я насамкінець іще витяг відро й із відром тільки відходити від криниці — дивлюся, два джипи їдуть, уздовж річки, прямо біля нашого будинку. Дивлюся, літери V на дверях. Я так спокійно пішов, у двір зайшов і до хати підходжу.

Дивлюся, вони під’їхали до нашої хвіртки й стоять, щось розмовляють, щось дивляться. Постояли, потім задом здали. У нас там вуличка така вгору піднімається, вона петляє, мабуть, їм страшно туди їхати, бо нічого не видно попереду. Потім із сусідом стояли біля криниці, навпроти криниці дивлюся — майнуло.

Почали вибивати там хвіртку, потім переліз один, відчинив, вони зайшли, вибили двері до хати. І один вискакує, метрів 50 від криниці, з-за гаража вибігає, нас побачив — пересмикує та піднімає автомат. Ми: «Що ти робиш?» Сусіда не бачили, та він давно поїхав, він чи колишній «Беркут», чи хто. Ну, ось вони до нього й приїхали, бо колишній співробітник поліції, вони до всіх їздили; атовці там поряд із нами, два атовці були, до одного приїхали. Ну, один поїхав, у Сукачах жив, ну, він постійно тут, тільки ночував там. Вони до нього приїжджали, не знайшли. А в другого мати хвора, він не міг відійти. Вони його забирали й телефон, посвідчення УБД — все винесли, сказали «за два дні принесемо», його не зачепили. Каже: «Як ви, добровільно йшли на Донбас?» Він каже: «За призовом». Ну і все, і вони більше не з’являлися до нього до кінця окупації.

Але вони ходили постійно, щодня до мене по воду. Розмовляли з ними, я тому так про них знаю. В Іванковому води не було, як світло відключили, це 5-го, здається, березня відключили світло — і вода зникла. А пити ж усім хочеться. Вода всім потрібна; так на річку ходили, для побутових потреб набирали відрами, а питну — у нас, дві криниці поруч.

Я о сьомій ранку виходив, і до шостої вечора, уже темніти починало. І то іноді дивлюся, знову йдуть: «А ви все? Ну, підемо ще», повертався. Приблизно щодня близько 100 людей приходило, навіть були такі, приїжджали на машинах, на цілий під’їзд — там удвох, утрьох, з купою цих бідонів, пляшок, і ми набирали. Руками тягав; так зазвичай я насос опустив і качаю, а тут насос не ввімкнеш і доводилося руками все тягати. Ну, то цілий день, іноді вже лікоть не згинається, болить. Зустрічають, дякують досі, деякі кажуть, що скучили вже. Я кажу: «Приходьте, я там на городі все одно вечорами поливаю, приходьте, наберу води». Діти нагородили — «Найкращому водолію Миколі» підписано. Їх дві дівчинки було, ну, старша цю подарувала, а молодша дивилася-дивилася, витягує шоколадну медаль і теж подарувала.