«Гради» бомбили місто, вили сирени, горіли будинки»

Щурова Емілія, 15 років, Новоайдарський ліцей.

Я шукала тебе у квітах барвінкових,

           Я про тебе мріяла у снах.

           Прилетів ти – і стало все кольоровим:

           На моєму вікні спочивав Синій птах.

Світає. Золотий промінь сонця торкається мого обличчя. Я розплющую очі і раптом бачу у вікні глибоке небо і на його фоні величезного Синього птаха. Я зіскакую з ліжка і вибігаю на подвір’я… А де ж Птах? Він зник. Небо затягується хмарою смутку. Випадають краплі дощу втрат і жалю. Але це лише мить. Я знайду цього птаха, я звернусь з проханням до кожного:

– Скажіть, ви випадково не бачили Синього птаха?

– Де ховається Синій птах?

Мені всі кричали: «Навіщо він тобі?!»

– Розумієте, цей Птах нам усім потрібен!

Мені і вам, усім українцям. Щоб стати щасливими у майбутньому. Щоб мир прийшов на нашу землю. Хоча б пір’їнку цього птаха знайти. А пір’їнку пустиш за вітром і неодмінно правильну обиратимеш дорогу.

Тож уперед, за птахом удачі – Синім птахом віри, надії, миру й щастя. Несподівано зупиняюсь… серед поля, мов краплинки крові, багряніють маки.

Йшов 2014 рік. Мені було лише вісім років. Мама працювала, а я відпочивала у літньому таборі. Там проходило свято квітів. Хто вгадає квітку з заплющеними очима, той переможець. Я вгадала квітку (це був польовий червоний мак), назвала, але не побачила.

– Мілю, донечко! – чую я схвильований голос матусі.

Я мовчу, нічого не розуміючи. Мені дуже страшно, але я не плачу. Я вдивляюсь в мамине серйозне обличчя, бачу схвильовані очі і зупиняю свій погляд на її перших срібних волосинах.

Моє тіло охопив жах, оціпеніння, здавалось, що це триватиме вічно. Зібравши нехитрий скарб, поїхали ми з мамою на автобусі до бабусі в Новоайдар.

Біля селища Металіст всі люди в автобусі заніміли від побаченого: узбіччя дороги чорніло від закляклих тіл. «Душогубці! Господи, захисти, відверни!» – зірвались тихі слова у молодої жінки, що сиділа поруч. І мама, звертаючись до Бога, благала його захистити нас, спинити кров, сльози.

Русяве волосся, немов захищаючи від вітру, закрило ще зовсім юне обличчя. Хто він? Чий син? Вже немає його серед живих. А спогади живі. Вони в мені. І вони – прокляття ворогам.

Я стою серед маків на польовій стежині. Гаряча сльозина збігає по моїй щоці, я не можу забути той один день літа 2014 року. Я знаю, що пронесу його через усе своє життя. Ніщо не зітре його з моєї пам’яті.

Я стою на твердій стежині. Я вірю, що вона приведе мене до Синього птаха.

По світанковій росі від порога батьківської оселі я роблю свої перші кроки у доросле життя. Я хочу миру, щоб упиватися красою і весняним щебетом солов’я. Я хочу миру, щоб любити і бути щасливою на своїй землі. Я хочу жити… Я пізнаю істину. Це і є справжнє щастя, яке подарував мені Синій птах. Я міцно тримаю птаха в своїх руках, а вуста шепочуть:

Яка краса, Небачена ніким!

Свята, велична і водночас проста.

Це рідний край, улюблений, єдиний.

Моя прекрасна батьківська земля.

Тут навіть кущ червоної калини

Про Україну милу промовля.

Луганщина моя! Люблю твою я вроду,

Шахтарськ, Ровеньки, Антрацит,

Лисиче над Дінцем, де висне дим заводу,

Айдарщина – селянський мудрий світ.

Люблю тебе, Вітчизно, мила Україно,

Бо щастя жити ти мені дала.

Для мене ти одна і рідна і єдина.

Я все зроблю, щоби без воєн ти завжди жила!