Лариса Ткаченко

"Це неймовірнй жах! Жаль діток!"

Два тижні у Маріуполі Лариса Борисівна разом із донькою, зятем та онуком жила спочатку у костюмерній ДК "Молодіжний", а потім у бомбосховищі. Неодноразово потрапляла під обстріли. Пережила авіаудари. Сподівалася на евакуацію зеленим коридором. Після того, як залишатися в місті стало дуже небезпечно, пішла до Мелекіно. Боліли ноги, але жінка пройшла десятки кілометрів і дісталася безпечного місця.

24 числа вранці ми прокинулися через те, що почали бомбити. Ми всі злякалися, побігли до тамбуру. Трохи вщухло. Кілька днів провели вдома. Але коли почала закінчуватися вода, ми стали виходити надвір. А воно скрізь гуркотить, горить. Ми не запасалися продуктами. Купували свіже. Все закривається, гроші не змогли зняти.

На третій день після початку війни стало так гупати, що 9-поверхівка просто підстрибувала. А на підвалі висить величезний замок.

Ми все ж потрапили в нього, а сидіти нема на чому. Стояли 3-4 години. Піднялися до себе у квартиру.

Пішли на работу до дітей. Тільки-но зібралися, як почався обстріл. Зайнялася зупинка. Було дуже страшно. Я ледве бігла. Снаряди сипалися.

Ми просиділи на роботі півтори години. Був приліт у будівлю, прямо в дах.

Ми побігли до бомбосховища. А там нема місць. Все зайнято. Нам кажуть, нема місць. Можуть поселити у костюмерну, без вікон та дверей.

Ми всі сподівалися на евакуацію. Нас було 12 людей. Переночували, було голосно. Ми з донькою просиділи на стільці, думали, що поїдемо.

Вранці пішли до театру. Людей було повно. Зайняли чергу на евакуацію та вирішили пройти на майдан. Під'їхала машина із військовими, сказали, що евакуації не буде.

Ми повернулися до ДК. Думали – наступного ранку буде евакуація. Але знову не було. І так кілька днів.

Поруч із нами було бомбосховище. Там – 300 людей, з них третина – діти. Як можна ось так знущатися з них?

Думали, прийдуть наші, і все буде добре. Але почалися страшні обстріли. Це жах був!

Якось уночі ми спали і вилетіли двері разом із луткою. Ми побігли до бомбосховища. Нас там прийняли, бо частина людей пішла в Мелекіне. Просиділи там два тижні. Це дуже страшно. Раз-два на день їли.

Снаряди лягали дедалі ближче. Перед тим, як іти в Мелекіно, снаряд потрапив до будівлі. І горіло дуже. Цього дня ми залишилися без їжі.

Наступного дня пожежу загасили, але вогонь перекинувся на іншу будівлю. Там були діти, інваліди, жінки. Це був просто жах! Жаль діток! Зайнялася наша будівля. Ми бігали з однієї будівлі до іншої. Всю ніч думали, згоримо ми чи не згоримо.

Вранці вирішили виходити, але почався обстріл. Ми все ж таки зібралися та вийшли. Перші кроки були дуже тяжкі. Будівлі зруйновані, цегла, дроти, каміння, обстріли.

Я йшла за дітьми. Говорила їм: лишіть мене тут. Це лише завдяки їм я дійшла. Мене підвезли наші військові. Я просила кожну машину підвезти мене. Ось так ми вибралися з Маріуполя.

Я вірю, що ми переможемо. Перемога буде за нами!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/