"Два місяці ми жили у самому пеклі, на „Азовсталі"

Два місяці без ліків, повноцінної їжі і під постійними бомбардуваннями — так Анна описує пережите нею у бункері заводу «Азовсталь».

Коли дітей уже не було чим годувати, чоловіки, незважаючи на обстріли, пробиралися в розбиті склади і прямо з землі збирали макарони та крупи.

Завод бомбили по квадратах, багато сховищ було зруйновано. Домовленості про евакуацію мирних мешканців постійно зривалися. Надії на порятунок згасали з кожним днем.

Ми з сім’єю були на «Азовсталі», в бункері. Умови були жахливі, сирість, пліснява. Постіль, як сказати, це навіть не постіль, це спецодяг, фуфайки — усе це було сире, мокре, дітей клали. Умови... Води не було, помитися не було де. Була лише питна вона, це лише приготування їжі. Воду економили, і ніби розподіляли їжу, ми вже підраховували, на скільки днів у нас залишалося їжі.

І час минав, їжі залишалося все менше, менше. Ми вже знали, що їжі залишається на тиждень.

Нас було людей 60, і ми вже розраховували, що їжі нам надовго вже не вистачить — такі умови. Військовим теж там потрібно було їсти.

Їжі не було, всі склади були розбомблені, навіть настав такий час — у нас уже дітей не було чим годувати, і наші чоловіки на свій страх і ризик теж вичікували там час, якщо там тиша, виходили, і вони по дорозі вже чули [що] починалося бомбардування. Вони все одно йшли на ці склади, військові дозволяли, начебто, ну дозволяли брати їжу, бо знали, що люди є в бункерах. І вони знали, що їжі в нас не було.

І вони, чоловіки, з рюкзаками відкопували із землі, збирали макарони, макарони з вівсянкою приносили. Все це якось намагалися варити. Ми, дорослі, раз на день їли, економили їжу. Дітям... У нас, ну ось Наташа (чоловік говорив, Наташа) була як кухар. Ну, вона була найсміливіша серед нас, бо вона виходила під бомбардуванням. АБК було над нами, над бункером, і вони з чоловіком готували їжу на всіх людей. Дітям вона намагалася, як би, пару разів на день... вона готувала окремо, дітям давали їжу окремо, ну потроху, ну хоча б підтримати дітей.

Потім, коли сильні авіаудари вже почалися, взагалі не можна було висунути голову, діти взагалі не бачили неба.

Вирішили: ось ці антисептики, які були на комбінатах, також їх треба було збирати по цехах. Вирішили готувати на цих антисептиках. Над бункерами — сходи, на сходах вона ховалась під бункером, і розпалювали. Чоловіки робили ніби горілки і ставили ось ці каструлі. І вона вистрибне, засипле.

Починається бомбардування — застрибне в бункер, і як би намагалися так вижити. Готували. Найстрашніше — це, звичайно, авіація, тому що розбивалися бункери, до нас підселяли людей, приводили вночі, військові теж йшли, їх підстрілювали снайпери, люди приходили з розбитих бункерів, розповідали ці жахіття.

Горіли бункери — їх швидко військові переводили до нас, і кожні прильоти ми сиділи і вночі, і вдень. Просто чекали, коли наш бункер розіб’ють.

Кораблі з ракетами — це теж, страшні корабельні ось ці ракети та авіація. Били квадратами, як би, і військові приходили й казали: «Коло звужується, і ваш бункер, як би, уже через один там — все. Ніби, вас не обійдуть, трішки залишилось».

Евакуацію... Ми слухали радіо, намагались, ловили українські новини. Ми чули, евакуація в місті якась йшла, від «Порт Сіті» автобуси вивозили, але нам вийти туди ніяк не можна було, бо тиші не було, нас би снайпер усіх… і, як би, і артобстріли, і літаки, і всі літали. Військові казали: «Ну, як би, ви не дійдете, навіть ми вас випустимо, але ви не дійдете. Усіх людей вивести під такими авіаударами... Чекайте, йдуть переговори». Вони ніби заспокоювали нас: «Йдуть переговори з приводу цивільних, вас мають евакуювати», — ну, як би, підтримували.

Просто були такі моменти, що вже надії не було. Ми слухали радіо — переговори ні до чого, вони не приходили до жодних домовленостей, і у нас просто… Ми ось включаємо радіо, ми щогодини слухали: «Азовсталь», «Азовсталь».

Україна, як би, про «Азовсталь» не забувала, ми чули, що «Азовсталь», ну, вся Україна знала, що там люди. Ну, домовленості зривалися та зривалися, у нас уже просто не було надії. І перша евакуація коли настала, евакуювали, зайшли військові, сказали.

У нас були люди, які на інсуліні, інваліди, яким уже була потрібна термінова допомога. У нас астматики були, задихалися — військові приносили інгалятор на всіх. На військових і на нас, цивільних, як би, медик казав: «Я вам залишу терміново, кому потрібно, бо ж інгалятор закінчується, це в екстреному випадку. Якщо ви вже задихаєтеся в цьому бункері (вогкість, дихати навіть здоровим не було чим), — говорили, — користуйтеся інгалятором, але якщо терміново нам знадобиться, то ми прийдемо у вас заберемо».

Перша ось ця евакуація.

У нас вивели людей важких і сказали, як би: «Поступово до домовленості прийшли, вас виводитимемо». Ну і все, їх вивели. І все, закінчилась домовленість. Ми почали знову слухали радіо, знову порушували, людей не виводили. Ми чекали, час йшов. Ми чекали.

У нас знову опустилися руки, одних вивели, а ми залишилися з дітьми, у нас маленьких дітей було багато, підлітків багато, всі боялися, у всіх уже нерви на межі, просто всі боялися померти, під чистим небом або у цьому сирому, темному бункері. Всі боялися, вже у людей були просто істерики. Вночі, коли починалися авіаудари, весь бункер одразу підривався, всі виходили, жінки сильно плакали, кричали діти, ну як би, чоловіки ще стримувалися, але у всіх був сильний страх, бо бункер ходив ходуном. Ми чекали скільки днів?

Днів п’ять ми чекали після першої евакуації, і надії у мене, особисто у мене, і багатьох уже не було. Ми не сподівалися вийти.

Прийшли військові, сказали: «Будемо вас евакуювати, збирайтеся, будьте напоготові, ми прийдемо і всіх виведемо». Виводили нас військові, дякувати, тому що там був апокаліпсис. Цехи були так розбиті, треба було на таку висоту… Ми переходили такі руїни, ми ж цього всього не бачили, ми ж не виходили, когось старших за віком вони на руках несли, переносили. У людей ноги відмовляли — допомагали, всіх підтримували, переносили, виводили, доводили до місця пропуску.

Передали нас. ООН була, Червоний Хрест. Будемо продовжувати, все життя починати з нуля з дітьми, планів ще ніяких.

Не знаємо куди, цінності змінилися, багато берегли на потім, не користувалися, берегли. Тепер я знаю, що все потрібно використовувати.

Ось така у мене історія. Диван новий, довго збирали гроші, диван дорогий, я його берегла, я на ньому майже не спала і не сиділа. Диван «Ван Дейк», не дозволяла дітям, не дай Бог, забрудните. Тепер цінності всі змінилися, все потрібно робити у свій час, всі одним днем живемо. Зрозуміли, що не потрібно відкладати життя на потім, потрібно жити зараз, насолоджуватися життям, і не зберігати, не берегти, а користуватися.