Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Ганна Костянтинівна Антропова

"Два місяці ми жили у самому пеклі, на „Азовсталі"

переглядів: 1638

Два місяці без ліків, повноцінної їжі і під постійними бомбардуваннями — так Анна описує пережите нею у бункері заводу «Азовсталь».

Коли дітей уже не було чим годувати, чоловіки, незважаючи на обстріли, пробиралися в розбиті склади і прямо з землі збирали макарони та крупи.

Завод бомбили по квадратах, багато сховищ було зруйновано. Домовленості про евакуацію мирних мешканців постійно зривалися. Надії на порятунок згасали з кожним днем.

Ми з сім’єю були на «Азовсталі», в бункері. Умови були жахливі, сирість, пліснява. Постіль, як сказати, це навіть не постіль, це спецодяг, фуфайки — усе це було сире, мокре, дітей клали. Умови... Води не було, помитися не було де. Була лише питна вона, це лише приготування їжі. Воду економили, і ніби розподіляли їжу, ми вже підраховували, на скільки днів у нас залишалося їжі.

І час минав, їжі залишалося все менше, менше. Ми вже знали, що їжі залишається на тиждень.

Нас було людей 60, і ми вже розраховували, що їжі нам надовго вже не вистачить — такі умови. Військовим теж там потрібно було їсти.

Їжі не було, всі склади були розбомблені, навіть настав такий час — у нас уже дітей не було чим годувати, і наші чоловіки на свій страх і ризик теж вичікували там час, якщо там тиша, виходили, і вони по дорозі вже чули [що] починалося бомбардування. Вони все одно йшли на ці склади, військові дозволяли, начебто, ну дозволяли брати їжу, бо знали, що люди є в бункерах. І вони знали, що їжі в нас не було.

І вони, чоловіки, з рюкзаками відкопували із землі, збирали макарони, макарони з вівсянкою приносили. Все це якось намагалися варити. Ми, дорослі, раз на день їли, економили їжу. Дітям... У нас, ну ось Наташа (чоловік говорив, Наташа) була як кухар. Ну, вона була найсміливіша серед нас, бо вона виходила під бомбардуванням. АБК було над нами, над бункером, і вони з чоловіком готували їжу на всіх людей. Дітям вона намагалася, як би, пару разів на день... вона готувала окремо, дітям давали їжу окремо, ну потроху, ну хоча б підтримати дітей.

Потім, коли сильні авіаудари вже почалися, взагалі не можна було висунути голову, діти взагалі не бачили неба.

Вирішили: ось ці антисептики, які були на комбінатах, також їх треба було збирати по цехах. Вирішили готувати на цих антисептиках. Над бункерами — сходи, на сходах вона ховалась під бункером, і розпалювали. Чоловіки робили ніби горілки і ставили ось ці каструлі. І вона вистрибне, засипле.

Починається бомбардування — застрибне в бункер, і як би намагалися так вижити. Готували. Найстрашніше — це, звичайно, авіація, тому що розбивалися бункери, до нас підселяли людей, приводили вночі, військові теж йшли, їх підстрілювали снайпери, люди приходили з розбитих бункерів, розповідали ці жахіття.

Горіли бункери — їх швидко військові переводили до нас, і кожні прильоти ми сиділи і вночі, і вдень. Просто чекали, коли наш бункер розіб’ють.

Кораблі з ракетами — це теж, страшні корабельні ось ці ракети та авіація. Били квадратами, як би, і військові приходили й казали: «Коло звужується, і ваш бункер, як би, уже через один там — все. Ніби, вас не обійдуть, трішки залишилось».

Евакуацію... Ми слухали радіо, намагались, ловили українські новини. Ми чули, евакуація в місті якась йшла, від «Порт Сіті» автобуси вивозили, але нам вийти туди ніяк не можна було, бо тиші не було, нас би снайпер усіх… і, як би, і артобстріли, і літаки, і всі літали. Військові казали: «Ну, як би, ви не дійдете, навіть ми вас випустимо, але ви не дійдете. Усіх людей вивести під такими авіаударами... Чекайте, йдуть переговори». Вони ніби заспокоювали нас: «Йдуть переговори з приводу цивільних, вас мають евакуювати», — ну, як би, підтримували.

Просто були такі моменти, що вже надії не було. Ми слухали радіо — переговори ні до чого, вони не приходили до жодних домовленостей, і у нас просто… Ми ось включаємо радіо, ми щогодини слухали: «Азовсталь», «Азовсталь».

Україна, як би, про «Азовсталь» не забувала, ми чули, що «Азовсталь», ну, вся Україна знала, що там люди. Ну, домовленості зривалися та зривалися, у нас уже просто не було надії. І перша евакуація коли настала, евакуювали, зайшли військові, сказали.

У нас були люди, які на інсуліні, інваліди, яким уже була потрібна термінова допомога. У нас астматики були, задихалися — військові приносили інгалятор на всіх. На військових і на нас, цивільних, як би, медик казав: «Я вам залишу терміново, кому потрібно, бо ж інгалятор закінчується, це в екстреному випадку. Якщо ви вже задихаєтеся в цьому бункері (вогкість, дихати навіть здоровим не було чим), — говорили, — користуйтеся інгалятором, але якщо терміново нам знадобиться, то ми прийдемо у вас заберемо».

Перша ось ця евакуація.

У нас вивели людей важких і сказали, як би: «Поступово до домовленості прийшли, вас виводитимемо». Ну і все, їх вивели. І все, закінчилась домовленість. Ми почали знову слухали радіо, знову порушували, людей не виводили. Ми чекали, час йшов. Ми чекали.

У нас знову опустилися руки, одних вивели, а ми залишилися з дітьми, у нас маленьких дітей було багато, підлітків багато, всі боялися, у всіх уже нерви на межі, просто всі боялися померти, під чистим небом або у цьому сирому, темному бункері. Всі боялися, вже у людей були просто істерики. Вночі, коли починалися авіаудари, весь бункер одразу підривався, всі виходили, жінки сильно плакали, кричали діти, ну як би, чоловіки ще стримувалися, але у всіх був сильний страх, бо бункер ходив ходуном. Ми чекали скільки днів?

Днів п’ять ми чекали після першої евакуації, і надії у мене, особисто у мене, і багатьох уже не було. Ми не сподівалися вийти.

Прийшли військові, сказали: «Будемо вас евакуювати, збирайтеся, будьте напоготові, ми прийдемо і всіх виведемо». Виводили нас військові, дякувати, тому що там був апокаліпсис. Цехи були так розбиті, треба було на таку висоту… Ми переходили такі руїни, ми ж цього всього не бачили, ми ж не виходили, когось старших за віком вони на руках несли, переносили. У людей ноги відмовляли — допомагали, всіх підтримували, переносили, виводили, доводили до місця пропуску.

Передали нас. ООН була, Червоний Хрест. Будемо продовжувати, все життя починати з нуля з дітьми, планів ще ніяких.

Не знаємо куди, цінності змінилися, багато берегли на потім, не користувалися, берегли. Тепер я знаю, що все потрібно використовувати.

Ось така у мене історія. Диван новий, довго збирали гроші, диван дорогий, я його берегла, я на ньому майже не спала і не сиділа. Диван «Ван Дейк», не дозволяла дітям, не дай Бог, забрудните. Тепер цінності всі змінилися, все потрібно робити у свій час, всі одним днем живемо. Зрозуміли, що не потрібно відкладати життя на потім, потрібно жити зараз, насолоджуватися життям, і не зберігати, не берегти, а користуватися.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Маріуполь 2022 Відео Історії мирних жінки переїзд зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення вода санітарія і гігієна здоров'я харчування дітей житло внутрішньо переміщені особи перший день війни Обстріли Маріуполя їжа 2022 окупація фільтрація обстріли "Азовсталі"
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій