Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Єва Козакова

"Дивилася і усвідомлювала, що мій батько не повернувся ще додому."

переглядів: 259

Казакова Єва, 16 років, Навчально-виховний комплекс  «Ліцей із ЗШ I – III ст.»

Війна – це жах. Це руйнація, страх, сльози… Війна – смерть. На жаль, уже багато століть люди обирають такий кривавий спосіб вирішення конфліктів. Ці жахливі події не оминули і нас, у 2014 році почалася війна, яка розділила життя людей на до та після.

Усі ми дивимося новини, мабуть, перші думки про війну з’явилися в мене, коли побачила страшні події на Майдані.

Дивилася і усвідомлювала, що мій батько ще десь у Києві, не повернувся ще додому.

Мабуть, у кожного теплилася надія, що все вирішиться і ми будемо жити в мирі. Але реальний світ – це не казка. Я пам’ятаю, як до нашого села увійшли військові, як почали вивантажувати зброю, бачила, як військові лагодили танки в декількох метрах від нашої домівки. Я пам’ятаю, як прокинулася від дрижання вікон, а через скло було видно відблиски пострілів.

Я пам’ятаю заплакане обличчя мого молодшого брата, який зовсім недавно перестав прокидатися вночі і тремтіти від звуків пострілів.

Але є і ті, кому не так пощастило, як моїй родині. У мене є родичі, однокласники, які покинули все та знайшли нове місце, де можна врятувати своє життя. Коли я спілкувалася з цими людьми, в очах бачила сум і біль. Звісно, вони працюють, живуть і вдячні за це, але спогади про минуле, улюблені місця, друзів займають всі їхні думки. Два роки назад я запитала у свого дядька, який їхав з Донецька спочатку до Києва, а потім до Угорщини з маленькою дитиною та вагітною дружиною, чи сумує він за старим життям.

Він відповів: «Зараз я розумію, що моїй родині нічого боятися, але якщо б не було війни, я ніколи б не покинув своє рідне місто».

Важко також тим, хто залишився в Донецьку, Луганську. Дивлячись їхні інтерв’ю, можна зрозуміти, що вони не щасливі у своїй новій реальності. Вони не можуть приїхати до рідних, вони сумують за атмосферою, що панувала раніше, також продовжують жити спогадами. А що відчувають бійці на полі бою, навіть важко уявити, скільки чоловіків залишило свої родини заради нашого миру.

Хтось повернувся, когось ще чекають, а когось більше не дочекаються.

Усе це дуже мені болить, бо я люблю свою країну, людей, і до цих пір не можу зрозуміти, чому люди не можуть використати ту можливість, якої немає в жодної живої істоти, можливість розмовляти.

Увесь цей жах триває сім років, усі ми дуже змінилися, почали цінувати кожен момент життя, радіти простим речам. Я радію, що ми чуємо постріли рідше, що прибирають деякі блокпости, люди починають жити новим життям. Мир для мене – це щастя моїх близьких, відсутність ворожнечі між країнами, це спокій. Хоча війна принесла багато страждань, настане день, коли нам скажуть: «Кінець війні». Це буде найщасливіший день для кожного українця.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Костянтинівка 2014 2021 Текст Історії мирних діти 2014 психологічні травми безпека та життєзабезпечення діти 2021 Конкурс есе 2021
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій