"Зненацька почали дуже сильно вибухати снаряди"

Нестєрова Софія Олександрівна, 16 років, Новотошківський ліцей №10

На початку 2014 року десь далеко ми чули якісь гучні і незрозумілі для нас звуки, схожі на грім. Але ми не уявляли, що нас очікує. Про війну я знала тільки з книжок та новин по телебаченню, але ніколи й уявити не могла, що війна прийде в мій дім.

Тепер я знаю: війна забирає багато життів і руйнує людські долі.

30 жовтня 2014 рік. У цей день я зрозуміла, що моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Це був звичайний день. Я була у школі, все було, начебто, як і завжди. Я вже не пам’ятаю, який був урок.

Зненацька почали дуже сильно вибухати снаряди. Ми сиділи у класі і раптом почули страшний гуркіт. Вчителька наказала нам швидко бігти до шкільного підвалу. Дорослі були розгублені, а діти – налякані. Звідусіль лунали гучні вибухи, від яких здригалася земля.

У підвалі було холодно, моторошно, все тіло дрижало від страху, дехто з дітей почав плакати, кликати маму. Подібного відчуття жаху, безпорадності я до того моменту ніколи не відчувала.

Цей день закарбувався у моїй пам’яті назавжди. Все це нагадувало фільм жахів, який, здавалося, триває безкінечно. Деякі кадри з цього «фільму» мій мозок зберігає й досі.

По-перше, я дуже добре запам’ятала, що коли сильно вибухало, діти закривали вуха руками, щоб не було чути цих страшних звуків.

По-друге, обличчя дорослих були розгублені, а в їхніх очах був розпач і безпорадність, розуміння того, що вони не можуть захистити дітей. А ще всіх лякала смертельна небезпека та невідоме, незрозуміле «завтра».

Близько години ми знаходилися в підвалі. Через деякий час все стихло. Батьки приходили за дітьми і швидко йшли додому. Всі виглядали переляканими і було невідомо, у який момент обстріл може початися знову.

Саме з цього дня почався страшний період для нашого селища. Обстріли стали постійними, несли смертельну небезпеку для людей.

Наприклад, під час одного із обстрілів наш сусід біг до підвалу, щоб сховатися, але не встиг заскочити у приміщення сховища і отримав поранення, у результаті якого залишився без правої руки.

Із початком війни я перестала жити повноцінним життям. Не можна ходити спокійно вулицями селища, дуже часто не виходить заснути або прокинутися не під вибухи снарядів.

Багато моїх друзів і однокласників виїхали до інших міст, і ми ніколи з ними вже не побачимося. Нас розкидала війна по різних куточках країни.

Мир – це впевненість у завтрашньому дні, перш за все, коли не думаєш, стрілятимуть, чи ні. Мир – це спокій, тиша. Можливість радіти кожному прийдешньому дню і не переживати за безпеку близьких та рідних для мене людей.

Уже восьмий рік триває ця абсурдна війна. Вірю, що скоро все це скінчиться, і настане мир. Справжній мир. Я мрію про щасливе майбутнє. Майбутнє без війни.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/