«Зі стресом боремося так: беру онука на вихідні та ходимо на риболовлю»

Після страшного удару по залізничному вокзалу Краматорська містянин поїхав в інше місто, але офіційно ще працює на краматорському машзаводі

У перший день війни я йшов на роботу на КМЗ – і наді мною дві ракети пролетіли в бік аеродрому. Спочатку думав, що то літаки. А потім виявилося, що ракети.

Потім почалися прильоти. До нас воно не долетіло, а в центрі було. У двоюрідної сестри ракета прилетіла прямо під вікна. І вийшло так, що вони сиділи на дивані. Перша ракета була далеко, а від другої вони встигли тільки стрибнути в коридор – і все.

Я виїхав у квітні, живу в Кривому Розі. Тут у мене все є, дають гуманітарку непогану, якісь кошти отримую. Труднощів, мабуть, і не було, тільки особистого характеру. У мене помер батько, через три місяці – дружина, а ще через три місяці померла мама. Вона померла в січні, а в лютому почалася війна. Ось такі труднощі. 

Ми поїхали після того, як вдарили по залізничному вокзалу. Наступного дня ми виїхали на автомобілі. Труднощів не було, випустили на всіх блокпостах. Доїхали, тут знайшли житло. Я виїжджав із друзями, а дочка раніше поїхала. 

Роботу поки я не можу знайти. Усі вимагають офіційного оформлення, а в мене трудова книжка на заводі, я там офіційно ще працюю. Мені виплачує завод якісь мінімальні кошти досі. 

Як ми боремося зі стресом? Внука беру на вихідні й боремося. А як іще боротися? До психолога не ходимо, на риболовлю ходимо. Ми живемо в приватному секторі, тут є річка поряд, метрів за двісті від нас. 

Я думаю, що все буде добре. Що ми все-таки будемо незалежні. Що хоча б Краматорськ, я думаю, залишиться в Україні. Україна, звісно, буде, а от стосовно Донбасу в мене погані передчуття. Я так думаю, а як воно буде – хтозна.