"Збирай речі. Війна почалась"

Юндіна Вікторія, 16 років, 11 клас, КЗО "Українсько-Американський ліцей" Дніпровської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Бухно Галина Миколаївна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Війна… Хто б міг подумати, що у ХХІ столітті може початися така війна? Ось і я не вірила. Тому, розмовляючи 23 лютого зі своїми друзями по телефону, доводила, що ніякої війни не буде. 24 лютого, 5 ранку… Підскакую через страшні і гучні звуки — вибухи. Та на той момент я не знала, що це, бо ніколи в житті не чула такого. З сусідньої кімнати вибігають батьки зі словами: «Збирай речі. Війна почалась». Руки тремтять. Я, розгублена вкрай, не знаю, що робити… Куди збирати речі? Що буде далі? Може, це просто сон? Паніка…

Почуття того, що я нічим не можу допомогти, мене вбивало: «Зараз солдати вмирають, щоб я жила, а я навіть нічого не можу зробити». Почуття неіснуючої провини…

Заходжу в соціальні мережі, сподіваючись на щось заспокійливе чи підбадьорливе. Але замість цього бачу: «Де ви були 8 років?», «Так вам і треба, хохли», «Не хвилюйтесь, ми вас рятуємо». В думках у мене тільки: «Рятують??? Від чого? Спокійного і мирного життя?». Образа і щось схоже на ненависть…

Через 2 тижні сестра нарешті змогла виїхати з Києва до Чехії. Це була дуже радісна новина. Але з’явилася думка: може, й нам треба виїжджати? Звісно, цього я точно не хотіла. І, о диво, ці розмови так і залишилися розмовами. Не знаю, що допомогло, мої слова: «Де народилася, там і помру» чи наші з мамою сльози, але це не так важливо. Ми залишилися вдома і нікуди не виїжджали.

Часто я починала порівнювати свої проблеми з тими, хто залишився в Маріуполі або пережив той жах в Бучі, Ірпені і Гостомелі. Я звинувачувала себе в тому, що на щось скаржусь: «Яке я маю право? Люди залишилися без будинків, без сімей, а я сиджу і плачу просто через страх?». Я думаю, таке було у багатьох. Як я це відпустила? Я зрозуміла, що кожен постраждав у цій війні. Хтось більше, хтось менше. І у кожного може бути страх, біль і сльози. Головне — взяти себе в руки і продовжувати жити.

Можливо, це дивно, але я навіть почала вірити всяким ворожкам стосовно закінчення війни. Багато друзів та знайомих з мене сміялися, але мені було набагато легше, коли була хоч якась надія. Віра в краще змушувала не падати духом. Страх проходив, залишалася тільки надія, ненависть до росіян і біль за людьми, які загинули: за тими, хто нас захищає та виборює нашу незалежність на фронті і звичайними цивільними.

Ось вже 225 день війни в Україні. Хто б міг подумати, що навіть до найстрашнішого можна звикнути? Але так і є. Руки досі тремтять під час вибухів, а ненависть зросла до максимуму. На цьому папері тільки мої почуття та емоції. Тільки те, що я переживала від початку війни і до сьогоднішнього дня. Єдине, що змінилося — спочатку хотіли миру, тепер — перемоги. Ніякої пощади. Вкласти в землю кожного, хто вбиває, ґвалтує і підтримує це все. Віримо в ЗСУ і чекаємо Перемоги. Слава Україні!