Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
Людмила Миколаївна Фріз

«Зажила у рашистів слави як «жінка, яка лається»

переглядів: 11

В окупації Людмила Миколаївна  допомагала односельцям, курсуючи своєю машиною між рідним селом і Херсоном. Вивозила людей і завозила продукти. До рашистів виявляла повну зневагу, але її не чіпали

Ми не виїжджали. Я з села Калинівка Баштанського району. У мене є чоловік, троє дітей і онуки. Вони були в Києві під час війни, а ми залишалися з чоловіком на окупованій території.  

Перший місяць було дуже важко. Нас війна застала зненацька. Люди неочікувано залишилися без цукру, без борошна. Ми майже місяць голодували.  Добре, що в мене було пів мішка висівок для корів, і я пекла коржики та рятувала односельців - сваху, кумів і просто знайомих - від голодної смерті. А вже як виникла можливість полями добиратися до Херсона, то доїла корів і возила молочко. І коли я вперше там купила хліба, то ми їли його зі сльозами на очах. А коли вдруге поїхала в Херсон, то купила 50 буханок хліба й роздала безкоштовно людям. 

Зараз половина села повернулася. У нас було багато прильотів, чимало хат побитих, але люди збиралися разом і допомагали одне одному: перекривали дахи, димарі відбудовували, вікна забивали. 

А тоді я привозила товар за списком – те, що люди замовляли. Я і в борг роздавала. Потім мені вертали гроші та дякували. З рашистами сперечалася на блокпостах, бо дуже часто мене перевіряли по декілька разів. Зажила слави у рашистів, що я «женщина за рулем, которая ругается». 

На дорогах стояли таблички «Міни», щоб не можна було їздити. Але вони стояли лише для залякування. Я їх прибирала та їхала далі. А люди боялися, об'їжджали через їхній блокпост. 

Там їх перевіряли, обшукували машини. Я питала в росіян: «Що ви шукаєте? Зброю?» А вони відповідали, що нацистів, бандерівців. Приходили додому, хотіли обшуки робити, але у двір не зайшли. Чоловік якраз вийшов із хвіртки, а вони – у хвіртку зі зброєю. Чоловік у мене німець, він балакає російською. І вони сказали: «Мы своих не обижаем». Так і не зайшли до мене. 

А в людей у дворах навіть машини забирали. До нашої односельчанки прийшли. У неї синова машина стоїть у дворі, а своя в гаражі. Син служить. Росіяни відштовхнули ту жінку автоматом, зайшли у двір і кричать один другому: «Тут машина во дворе, и еще одна в гараже». А та жіночка впала навколішки й просить, щоб не забирали. А вони відповідають: «Честное слово, через три дня вернем». Але в тих машинах пальне закінчилося, і їх так і спалили в нашому селі.  

Ми питали дозволу пасти корів, і нам дозволяли. У нашому селі росіяни людей не ображали. Я маю на увазі – не розстрілювали, не катували, не брали в полон. А в сусідньому селі, у Новопетрівці, коївся жах. Перед самим закінченням окупації знайшли чоловіка, якого при чеченцях хтось із односельчан погукав на прізвисько. А чеченці подумали, що то позивний. Сказали, що це він здає українським військам їхні позиції. Забрали того чоловіка, поламали руки й ноги, око ложкою вийняли, розстріляли і в канаву кинули. Коли наші зайшли, аж тільки тоді знайшли його. 

Багато чого над нами літало. До нас у двір упало дві касетні міни, то повбивало і гусей, і собаку, і корову посікло, і техніку, яка у дворі стояла. Шифер побило, вікна повилітали, двері. 

А ще якось їхала в Херсон, і на блокпості зупинили мене. Я везла те, що люди замовляли: борошно, цукор, газу три балони, бо там можна було заправити, пальне в каністрах. І мене зупиняли раз, другий, третій. Я питаю: «Скільки ви ще мене будете зупиняти?» А мені відповіли: «Там еще орки стоят, они тебя еще раз остановят». Вони самі себе орками називали. 

Я їх питала, навіщо вони стріляють один в одного, по своїх. А мені відповіли: «Ничего страшного. Одним больше, одним меньше». То він мені так пояснював, чого вони стріляють просто по селу. У нас тут прилетіло і в гараж, і на ток, де вони були. Семеро їхніх убило. 

А про товар він спитав: «Что ты везешь?» Відповіла: «Те, що люди просили». Хліб я мішками возила, по 50-60 буханок брала, і навіть по сто, щоб людей забезпечити в селі. Сказав відчинити багажник, а я відмовилася, бо ж усе випаде. «Я сказал – открой», - і автомат на мене навів. Тоді я натиснула кнопку, щоб багажник відчинився, і почало все висипатися. Надворі якраз дощило. Я сиділа за кермом і думала: «А що ж ти робитимеш, як піднімеш брезент на причепі?» Підняв його – а там борошно в мішках та інші продукти лежать…  Він глянув і рукою рота затулив. А тоді каже: «Ты что думаешь, меня жаба не давит? Идет война, а ты товар везешь». 

А я відповідаю: «То що ж нам тепер – із голоду в селі померти? – В следующий раз будешь ехать – я тебя просто расстреляю». І я більше тою дорогою не їздила. Пробиралася полями.

А якось до мене прийшов один чоловік із онкологією. У нього були дві трубки виведені: для сечі й для жовчі. Йому ще до війни поставили в Херсоні, і треба було через три місяці приїхати знову до лікарів. А нам же спочатку неможна було нікуди виїжджати. А коли вже на Херсон почали їздити, той чоловік прийшов до мене і став просити, щоб я його звозила, бо було дуже боляче. Казав, якщо не потрапить до лікарів, то повіситься. Я його посадила і повезла в Херсон. Доїхали до блокпосту. Там усіх перевіряли. А я бачу, що чоловікові цьому  дуже погано. Ввімкнула аварійку і їду. А на блокпосту мене питають: «Ты что, самая умная? Чего в очередь не становишься?» А я й відповіла, що везу в онкологію чоловіка. Він глянув на того хворого і побачив, який він страшний. Каже: «Ладно, проезжай». 

Відвезла в онкологію цього чоловіка. Йому поміняли трубки. Їдемо назад і знову проїжджаємо блокпост. Я вмикаю аварійку та їду без черги, а мене знову зупиняють, наводять зброю, кричать матом на мене, щоб поверталася в чергу. 

Я не витримала, вискочила з машини і почала сперечатися з тим вояком, кричати: «Хто ти такий? Що ти робиш на цій землі? Навіщо ти прийшов?» Ми з ним як зчепилися! Оті всі, хто в машинах був у черзі, аж вікна повідчиняли і слухали. 

Він хотів мене запхати в машину і зачинити двері, а я не піддавалася і кричала, що він тут ніхто і не має права знущатися над людьми. Потім той чоловік, якого я везла, попросив, щоб ми поїхали, поки нас не розстріляли. Я опанувала себе та сіла в машину… 

А через два дні везла молочку й потрапила на цього ж вояка. Він, напевно, думав, що більше мене не побачить. Ще здалеку став махати, щоб проїжджала. 

Я вивезла три сім'ї: чоловіка, жінку й дитину, матір і сина, і ще одну молоду родину. Прийшли чеченці до них о десятій годині вечора чай пити. Підняли на ноги всіх. Чаю попили і побили того чоловіка так, що він три дні лежав. А через тиждень знову до нього прийшли чай пити вночі, знову побили і сказали: «Нам понравилось, мы еще придем». І те подружжя вже о шостій ранку було в мене, хоча між нашими селами відстань сім кілометрів. Попросили їх вивезти в Херсон. А там на Центральному ринку був перевалочний пункт, звідки можна було ще виїхати в Крим і через усю Росію в Грузію. От вони й попросили їх вивезти. Той хлопчина був увесь побитий. 

Я доїжджаю до Херсона, а в голові в мене крутиться: «Як же їх через блокпост переправити?» А в тієї дівчинки молоденької курточка дута. Я думала, думала – і таки придумала. Взяли светр і зробили їй «пузо». Прикинулася вона вагітною. Приїжджаємо на блокпост. «Хозяйка, кого везешь?» Кажу: «Дітей везу в пологовий». Пропустили мене. Я тих дітей відвезла в готель і розказала, куди йти, що робити. Повертаюся назад – а до мене кидаються троє з автоматами напереріз. Питають, де той чоловік, якого я везла. 

Сказала, що відправила їх у пологовий із дівчиною. І ті почали своїм на блокпості кричати, що даремно їх пропустили, що вони б убили обох і, напевно, мене теж… 

Нас звільнили 9 чи 10 листопада, а востаннє я їхала в Херсон здається, першого числа. Повинна була сама їхати, але зі мною напросилася вагітна жінка до стоматолога і ще там одна… Словом, виїхали втрьох. Проїжджали лісок, а там окопи росіян були. Повертаю на цю ділянку дороги, а там троє стоять унизу, шестеро - далі, ще й інших позаду багато. Один вискочив на середину дороги з автоматом, а ті внизу кричать: «Она там одна едет? Бери ее». А він заглянув у машину: «Нет, их тут трое». Словом, відпустили нас. Була б я одна, то вже б із вами не говорила. 

Якось у мене зламалася машина, а мені наступного дня молочку везти. Чоловік сів на мотоцикл, узяв із собою хлопця з села, і поїхали вони в Херсон полями по запчастини. Чоловік полагодив машину й сказав, щоб я не їхала по селу, бо вони перекрили дорогу, а за селом поставили палички й написали «Міни». Я підійшла до тих паличок, подивилася, а там не гранати були, а сигналочки. Я ножиком розрізала ліску, ті таблички позбирала і в річку викинула, а орки в бінокль дивилися. Сіла в машину й поїхала собі. Потім приходять до мене люди по хліб, усміхаються й розказують: 

«Під'їжджаю на блокпост і питаю, чи можна якось іншим шляхом проїхати: за селом, а не через ваш пост. А мені відповідають: «Нет, нет, мужчина. Там женщина на зеленой машине, которая за рулем, которая ругается, сама себе дорогу сделала. Только она туда может ездить». 

У нас у селі дуже багато людей із такою думкою, як і я. Надіємося, що цей рік буде з перемогою. Хай і в кінці літа, але вона буде. 

Ще в нас такі курйозні були випадки. У селі жив недалеко від мене сусід. Восени косив бензокосою траву перед двором. У нього ліска закінчилася, сів поміняти, а росіяни проїжджали повз вантажівкою. Зупинилися біля нього. Сусід злякався, а вони під'їхали: «Что, мужик, куришь?» А той відповідає, що якби були сигарети, то курив би. Тоді росіянин дістає пачку сигарет і каже: «Я даю тебе пачку сигарет, а ты скажи, что это такое», – і на косу показує. А Коля каже, що це коса. «Да нет, мужик, вот это коса», – і показує, як треба косити вручну. Сусід завів і показав, як працює його косарка. Ті сіли в машину й поїхали. Я не знаю, що це за люди, але вони такого ніколи не бачили. 

Приїхали до нашого двору, подзвонили у дзвінок. Чоловік шість їх було. Обкурені. Я вийшла. А один такий високий, під два метри, зазирає у двір і каже: «Хорошо, мать, что ты вышла. Не надо ворота выбивать. – А навіщо їх вибивати? – Если бы вас не было, мы бы выбили ворота, зашли в хату и посмотрели, как вы живете. А вы хорошо живете. У вас хата, и еще хата. Зачем вам две хаты во дворе? – Бо ось це літня кухня, а це - зимова хата». Він здивовано на мене подивився. Потім до нього підійшов молодий рашик і спитав мене, чи є в нас що поїсти. Відповіла, що є. А він: «А то мы хотели тебя покормить». А той високий був обкурений. Почав кричати щось про бандерівців та нацистів. Я сказала, що пів століття тут прожила і зроду бандерівців не бачила. 

У нас було таке село красиве та чисте! Нам і сонячні батареї поставили, щоб освітлювати вулиці. 

Той росіянин спитав, хто нам дозволив так гарно жити. Я відповіла, що це питання не до нас, а до їхнього уряду. А той менший грався, грався з автоматом, а тоді сказав: «Поехали. Не пугайте мать». 

А вони й самі не знають, для чого сюди їдуть. З одного села стріляли по іншому, де стояли їхні ж люди. Не шкодували своїх. Перше враження було, що їх сюди обманом направили. У нас навіть такий випадок був. Приїхали в магазин рашики скуплятися, і заходить чоловік військовий, а позаду нього двоє хлопців. І один відстав. Підійшов до жіночки нашої й питає, яке це село. Вона відповіла. Той спитав про район, а потім знову перепитав: «Так а где это?»  Тоді вже вона сказала, що в Україні». Він був шокований: «Как это – в Украине? Мы с пацанами вышли покурить. Подошел мужик и спросил, не хотим ли заработать. Ответили, что да. Нас погрузили в машину, а утром мы проснулись – и не можем понять, где находимся». Підійшов старший їхній і спитав, що він тут розказує. А той відразу злякався і каже: «Ничего». То ці хлопці насилу зрозуміли, що вони в Україні. Вийшли покурити, називається…  

А люди їм не потрібні, це точно. Вони руйнували школи, дитячі садки. Усе розкрадали. Я сама бачила в Херсоні, як вони тягнули з парку вагон від дитячої залізниці. Навіщо він їм здався? А в Новопетрівці до одного зайшли у двір, а потім у хату. А в того чоловіка родина заможна: земля є, машини, трактор. Росіяни посідали на диванах, мовчки хвилин п'ять посиділи, а потім різко встали й почали все з хати вигрібати й складати в танк. А через три дні знову приїхали. Той чоловік їм каже: «Ви ж у мене все винесли. – А мы еще в погребе не были». З погреба теж усе витягнули. А ще через кілька днів повернулися й забрали унітаз… 

А ще їм потрібні наші діти. Наших із інтернату хотіли забрати. Але наша директорка – молодець: зуміла з чоловіком на мікроавтобусі обманом вивезти дітей у Грузію. Вона зараз там. Одинадцять діток врятувала.  

У мене кум у Новопетрівці. Я привозила їм молочку на велосипеді. Під'їжджаю до кума. У нього машина була, а це дивлюся – трактор у дворі стоїть. Сказав, що рашики притягнули: «На тебе, мужик, трактор. Он, правда, нерабочий, но когда война закончится, ты его на металлолом сдашь и купишь себе машину». А кум відповів, що в нього є машина. «Так мы сейчас ее у тебя заберем». Сіли в його машину і поїхали. Через три дні вони пригнали його авто, але задом. «На тебе, мужик, машину. Правда, она передом не едет, но задом еще  поработает». А за два тижні до визволення танком забрали і машину, і трактор. Так що кум залишився без нічого. 

Все одно перемога буде за нами. Хотілося б швидше, звичайно. Люди вже втомилися. У нас дев'ять місяців літали снаряди над хатами і в хати влучали. Люди навіть у підвалах ночували. А ми з чоловіком спали в хаті. Прилетить – значить, прилетить. Але Бог милував. А майбутнє наше тільки у вільній Україні. Перемога за нами! Якби ви бачили, як ми наших солдатів зустрічали! Обнімали хлопців, цілували, годували. Фотографувалися з ними. Це був найкращий подарунок для нас усіх! 

Ми з кумом стільки людей вивезли в кузові полями! Куми син зараз у полоні. Ми віримо, що Україна буде вільною. Обов'язково. Ми чекаємо й допомагаємо. До нас із Бахмуту прибули хлопці в село, і ми годували їх. А рашиків ніхто з квітами не зустрічав і зустрічати не буде! Я вірю в нашу перемогу... 

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/

Rinat Akhmetov Foundation Civilian Voices Museum
Калинівка 2022 2023 Текст Історії мирних жінки чоловіки зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення житло непродовольчі товари перший день війни їжа окупація
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій