Історії, які ви нам довірили
У мене є дитина й дружина. Ми мешкали у Лівобережному районі Маріуполя. 24 лютого прокинулися від обстрілів. Через день російська ракета влучила в школу, розташовану неподалік від нас. Було зруйновано пів будівлі. Загинули люди. Ми поховали їх, як зуміли. Російські танкісти під’їжджали та розстрілювали домівки. Наш будинок добу витримав, а потім посипався.
Коли стало важко перебувати на Лівому березі, ми вирішили виїхати звідти. Взяли документи й поїхали у Мирне. Через два дні там також почалися обстріли. Захворіла наша дитина. Ми повезли її в лікарню Лівобережного району, але там не було жодних медикаментів. Тільки-но ми залишили лікарню, росіяни почали бомбити її. Ми поїхали в центр міста. По дорозі потрапили під обстріл.
Після десятого березня у нас уже не було їжі й ліків, кошти закінчилися. Займатися мародерством мені не дозволяло сумління. Ще й дитина захворіла. Ми добралися до села Мелекіне. Машину залишили, бо вона була пошкоджена. Два дні провели в селі без їжі. Потім вибралися до Бердянська. Вилікували дитину й через тиждень виїхали в Запоріжжя.
Мені врізався в пам’ять один випадок. Сім’я хотіла виїхати з міста, але в їхнє авто потрапив снаряд. Я зрозумів, що чоловіка й жінку вже не врятувати. Побачив ніжки дитини й подумав, що хоча б їй допоможу. Кинувся до неї. Але, як виявилося, вона була розірвана на шматки: ніжки лежали окремо, неподалік – голова.
Вибираючись із Бердянська, проїхали двадцять російських блокпостів. На кожному окупанти роздягали нас, перевіряли документи. На одному причепилися до дитини через те, що на її комбінезоні був напис українською мовою. Ми вислухали ганебні коментарі з цього приводу. А на передостанньому блокпості були провокації: в автобуси заходили військові в українській формі й казали: «Слава Україні!» Ми помітили російський акцент, тому нічого не відповіли. А у транспорті, що їхав позаду нас, кілька людей відповіло «Героям слава!». За ці слова їх розстріляли.
У Запоріжжі ми отримали допомогу. Звідти поїхали у Хмельницький, бо туди евакуювався мій навчальний заклад. Тож тепер живемо і працюємо в цьому місті.
Мене шокувало, з якою ненавистю росіяни розстрілювали мирних мешканців. Вони на камеру вивели дітей з підвалу й дали їм їжу. Потім вимкнули камеру, завели їх у підвал і кинули туди гранату. Також шокував удар по драмтеатру, в якому була велика кількість жителів міста і не було жодного військового. Я не розумію, як із такою люттю можна ставитися до мирного населення.
Війна закінчиться, коли останній окупант загине на нашій землі. Кожен повинен відповісти за те, що накоїв.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Інші історії
