Кіра Лотецька

"Завдяки таким, як мій тато, ми маємо можливість засинати і прокидатися у власному ліжку"

Лотецька Кіра

Клеванський ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Заяць Ольга Олександрівна

Війна. Моя історія

Війна – це найстрашніше слово, яке, на жаль, стало нашим сьогоденням і нашою історією. Історією болю, страждань, жертв і невідомого майбутнього.

24 лютого ми всі прокинулися від вибухів ракет, від усвідомлення того, що відбувається щось страшне. І лише увімкнувши телевізор, ми дізналися, що відбулося повномасштабне вторгнення російської федерації у нашу країну. Життя змінилося тієї ж миті.

Перші декілька місяців були дуже важкими. Всім було складно звикнути до постійного відчуття тривоги, підлаштовуватися до нових обставин життя. Перед кожним постав нелегкий вибір: тікати геть світ за очі чи залишатися у своїй країні, у своїй рідній домівці. Ми лишилися вдома.

Дуже складно жити в умовах війни, а ще важче – боронити свою країну від загарбників. Багато родин залишилися без даху над головою, хтось втратив своїх близких чи рідних, хтось вимушений жити в окупації, а хтось - в холодних і мокрих окопах, боронячи рідну державу, а є й ті, котрі віддали найдорожче – власне життя.

Мій тато зараз знаходиться далеко від нас і захищає нашу країну від окупантів. Наша родина чекає його вдома і щоразу переживає, дивлячись новини із фронту.

Кожного дня наші захисники крок за кроком просуваються вперед, відтісняючи ворога хоч на декілька метрів назад; стоять міцною стіною заради того, щоб не допустити загарбників у власні домівки. І тільки завдяки таким, як мій тато, ми маємо можливість засинати і прокидатися у власному ліжку, у рідній домівці.

Багато людей зараз почали забувати, що в нашій країні точиться страшна і кровопроливна війна, адже їхніх сімей вона не торкнулася так близько, як нашої. Люди їздять на відпочинок, відвідують нічні клуби і різні гучні вечірки, забувши, що кожної миті там, в зоні бойових дій, хтось стікає кров'ю від смертельного поранення, а хтось так і залишиться лежати десь під землею, хтось терпить тортури у полоні, а хтось по метру вигризає перемогу над цим зловісним ворогом

Ця війна – це випробування не лише на міцність, а й на людяність. Адже дуже важко в такий нелегкий для нас всіх час не втратити людську гідність, чуйність, не зачерствіти душею і не впасти духом. Бо на початку цього випробування наша країна була, як одне тіло, а кожен українець - як частинка єдиного серця нашої держави. Ми старалися робити усе можливе і неможливе, наближаючи цим нашу перемогу.

Вже майже два роки ми живемо з думками, що потрібно бути надійним тилом для тих хлопців, які стоять на сторожі нашого спокою. Багато хто вже втомився донатити на ЗСУ, обмежувати себе у відпочинку чи комфортних умовах життя. Стараються не помічати військових на протезах у транспорті чи у громадських місцях, адже не знають, що їм сказати. Простіше зробити вигляд, що ти не знаєш і не бачиш, а їм, можливо, потрібна допомога, підтримка, щоб вони розуміли, що їхня самопожертва була не даремною, і ми вдячні їм за кожну хвилину тиші і спокою, за можливість жити тут і зараз. Ми висловлюємо співчуття загиблим і зовсім не прагнемо допомогти живим.

Ця війна не завершиться швидше, якщо ми перестанемо її помічати.

Від усвідомлення значущості людського життя, а не матеріальних цінностей, залежить, коли в нашій країні настане мир і спокій. А головне, щоб всі наші рідні повернулися додому живими і здоровими фізично і психологічно у суспільство, яке готове надати їм необхідну підтримку, висловити свою вдячність і допомогти адаптуватися до мирного життя.

Адже зараз дуже багато людей, скалічених війною не лише тілесно, а й душевно. Потрібно поставитися до цього з розумінням і проявити справжню людяність, бо всі ми в неоплаченому боргу перед військовими, які зараз знаходяться у справжньому пеклі, в умовах, які ми навіть і уявити собі не можемо.