"Заспокійливих препаратів не було навіть в аптеці"

Ми прокинулися від вибуху. Перший приліт був у Чугуєві на аеродром. Там загорілось - нам видно було. Ми прокинулись, у нас відчинились двері. Сиділи в підвалах, а потім довелося виїхати. Зараз перебуваємо в Полтаві. 

Шокувало те, що в мирний час - війна. Ми про війну чули лише у школі і вже думали, її ніколи не буде. Я не очікувала, що у наш таке може трапитися.

У нас не було світла. Його ввімкнули тільки через дев'ять місяців. З продуктами було важко. Їх не підвозили. Були якісь запаси, консервація. Вже за тиждень почали підвозити продукти, а відразу не було. Вода була, ліки якісь були вдома. Заспокійливих не було навіть у аптеці.

Ми виїжджали з військовими різними машинами. Були черги на блокпостах. Перевірили документи та й все. Ми віддали своїх рибок, більше домашніх тварин у нас не було. 

Я вже дуже хочу додому. За кордон я взагалі не планую виїжджати. Хочеться, щоб мир настав, і ми повернулися додому.

Роботи немає. Матеріально складно, житло дорого знімати. Усі запаси закінчилися. А допомоги, яку дає держава, нам на житло навіть не вистачає. Тяжко, звичайно. Дуже по нервах дало. Я частково втратила зір. У мами і з серцем недобре, і з ногами -  важко ходити. Все - від нервів. 

У нас вдома шибок немає. До війни я працювала адміністратором у салоні. Роботи для переселенців немає, та й для своїх - також. 

Мені не можна розслаблятися. У мене є родина і я чудово знаю, що якщо почну розслаблятися, це позначиться на всіх. Так, плачу часто, але вірю у те, що ми швидко повернемось. Скоріше б уже.

Якщо всі країни об'єднаються і нам допоможуть, тоді скоро переможемо. Про майбутнє поки не замислююсь.