Віталіна Ігнатенко

"Зараз ми не живемо, а просто існуємо"

Ігнатенко Віталіна, 15 років, учениця 9-го класу Криворізького ліцею №24

Вчитель, що надихнув на написання есе: Каракаш Тетяна Олексіївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Мені було лише 6 років, коли в мою країну прийшла вона. Найжахливіше, що може бути в житті кожного. Через неї людина лишається домівки, діти стають сиротами, жінки - вдовами, колись найулюбленіші тварини залишаються самотніми і не через те, що їх покинули, а тому що в їхній будинок прилетіла ворожа ракета - і всі загинули, окрім неї. Усе руйнується в одну мить, як картковий будинок, залишаючи тільки спогади, мрію і бажання бути незалежною країною.

Війна. Саме це лихо в 2014 році прийшло в нашу країну. Була я ще зовсім малою, тому не усвідомлювала всю трагічність подій, але розуміла, що відбувалося щось дуже погане. «Це все, що ви повинні мати у своїй тривожній валізі»,- крізь роки лунає голос телеведучої. І ось історія повторюється в 2022 році. 24 лютого, 05 година 50 хвилин. Ранок, який мав бути звичайним, повсякденним, перетворився на кадр з якогось фільму жаху. Його запам’ятала я на все життя. Ніби це все було вчора. Я прокинулася від дзвінка сестри та повідомлень брата, які на той час перебували в Харкові. Майже одразу почула вибухи у своєму місті. Мобільний телефон «розривався» від повідомлень рідних та новин.

Страх. Не розуміння, що робити, що буде далі, куди подітися? У метушні, під вий сирен, ти починаєш збирати валізи, водночас ще раз прокручуючи у своїй голові останні події. За лічені хвилини життя розділилося на «до» та «після». Ніби ти і не жив раніше, тому що минуле здавалося якимось сном. «Як? Чому? Навіщо? За що?...»,- у голові була купа питань, і на жодне з них не було відповіді. Найскладніше, на мою думку, - це пояснити маленьким діткам, чому вони сьогодні не підуть у дитячий садок і, можливо, більше ніколи не пограються з друзями в пісочниці. На жаль, малечу лишили найкращого часу життя - безтурботного дитинства.

Згодом страх притупився, його вже майже не було. Життя повернулося, але воно стало чорно-білім, беземоційним. Люди звикли до звуків пролітаючих ракет, вибухів. Раніше, коли я читала твори Еріха Марії Ремарка, ніяк не могла зрозуміти: у країні війна, а люди спокійно сидять у кафе за чашкою кави. Як таке може бути? Тепер зрозуміло. Не можливо постійно перебувати в стані страху - згодом ти просто втомлюєшся від цього.

У двадцятих числах березня моїй сестрі вдалося вибратися з-під обстрілів. Коли вона виїжджала з Харкова, то побачила маленьке цуценя, воно розумними оченятами молило про допомогу. Тепер у нас на одного члена сім’ї стало більше.

Майже всі родичі виїхали за межі країни і почали життя з самого початку. Раніше, щоб побачитись, треба було їхати декілька зупинок трамваєм або потягом в інше місто, і це, здавалося, так далеко, а зараз нас розділяють тисячі кілометрів… Усе пізнається в порівнянні. Але це дрібниці, головне, щоб усі були живі й здорові.

Коли воїн гине на полі бою – це непоправне горе. Війна, її синонім – смерть. Але коли з лиця землі, ніби гумкою, стирають міста, села, цілі регіони, обстрілюють мирних жителів, руйнують вокзали, будинки, школи, дитячі садки, ТРЦ, прикриваючись тим, що там нібито «знаходяться військові стратегічні об’єкти», – це вже порушення норм міжнародного гуманітарного права, законів і звичаїв війни.

З почату повномасштабного вторгнення росії на територію нашої держави я зрозуміла, що найцінніше – це мирне небо, час, проведений з близькими людьми, спокійний нічний сон. Зараз віддала б багато чого, щоб хоча б декілька хвилин провести разом з рідними, гуляючи парком мирного гомінкого рідного Кривого Рогу, щоб замість вибухів та сирен чути веселий сміх перехожих. Час ніби зупинився. Зараз ми не живемо, а просто існуємо. Але я вірю, що скоро наше життя повернеться разом з перемогою.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/