"Занадто багато спогадів тягнуло назад, тягнуло до Донеччини"

Поспєлова Катерина

Державний навчальний заклад "Бахмутський центр професійно-технічної освіти"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Фролова Інга Анатоліївна

«Війна. Моя історія»

Коли приходить війна, вона не питає, якої ти статі, чи є у тебе підтримка? Вона не стукає у двері чи вікно, вона заходить з ноги. Так вона прийшла до мене, на жаль, самотньої, але не загубившої надії на краще – Катерини Поспєлової. 

Матір про мене ніколи не піклувалася, тільки бабуся. Моя бабуся була старенька та постійно хворіла. І навіть цей мій маленький світ підтримки рухнув, коли вона померла. Важко, було неймовірно важко, але мені допомогли впоратися з моєю бідою спеціалісти та педагоги навчального закладу. На той час це була Парасковіївська спеціалізована загальноосвітня школа-інтернат Донецької області. 

Далі – намагалася утримувати в голові думку, що в цьому житті треба бути сильною та вміти розраховувати тільки на себе. Цього вже навчила мене війна, яка настигла мене у м. Бахмуті. Ніколи й не могла подумати, що назва цього міста буде в мене асоціюватися з жахом і болем.

Перші постріли, снаряди, ракети, літаки, шалений страх, розпач – все бачила, чула, відчувала та пропускала крізь себе, сидячі у бомбосховищі. Але коли вже йшлося про найцінніший мій скарб – єдине моє життя, то вирішила евакуюватися у безпечне на той час місце – м. Краматорськ. 

Мені, як дитині пільгової категорії, це вдалося. Це, звичайно, було морально важко, адже у поїзді постійно чула крики переляканих дітей, які виймали серце, яке в мене колихалося так, що здавалося розіпне груди. Було ще досі чутно вибухи з місць бойових дій. І ось тільки, коли вже все було позаду (але не тільки в моїй пам’яті),  заспокоїлась.

Потім знов дорога. Зупинка – м. Кам’янець-Подільський на Хмельниччині, гуртожиток.  Тут відчувала відносний спокій, але почуття того, що знайомі, близькі мені люди, моє рідне оточення, мій край далеко від мене і він у буквальному сенсі потопає у крові – не давало все ще спокою. Занадто багато спогадів тягнуло назад, тягнуло до Донеччини. А життя будувало свої плани – с. Чорний острів на Хмельниччині. Знов гуртожиток, тривога, сум і безкінечні думки – що далі?

І ось нарешті, почула приголомшливу новину – ДНЗ «Бахмутський ЦПТО» – навчальний заклад із рідної мені Донеччини релокувався! Незважаючи на те, що на той час не все ще було зроблено у гуртожитку для комфортного мешкання, ні хвилини не вагаючись, виїхала до Гощі. Напевно навіть не описати ту радість, що відчувала просто читаючи назву цього закладу.

А коли мене привітно зустріли керівництво та викладачі закладу – зрозуміла, що нарешті я вдома, я маю свою нову родину, яка в складні часи мене підтримує та надає впевненість, що у мене буде майбутнє! Я отримаю професію своєї мрії, зможу працевлаштуватися та реалізувати себе.

Можливо, для дітей пільгової категорії, моя історія може здатися звичайною, адже багато хто пережив важкі реалії сьогодення. Але не кожному вдалося переосмислити та влаштувати власне життя, яке руйнує війна. Життя триває завдяки небайдужим до нас людям, завдяки нашій вірі у перемогу: перемогу над самим собою та перемогу України!