"За 32 роки Незалежності народ втратив віру у політиків"

Фоміна Софія, учениця 9 класу Одеського ліцею № 117

Вчитель, що надихнув на написання есе: Путінцева Дар'я Сергіївна

«Моя Україна майбутнього»

Попри велику історію в не одне століття, кожен українець мріє, що колись наша держава буде єдиною, вільною та незалежною не тільки на папері.

Я народилась в Одесі, тут прожила свої майже п’ятнадцять років. Мій тато з Херсону, а мати з Одеси – Україна об’єднує!

Але, не дивлячись на мій маленький досвід життя,  я розумію, що я і мої батьки відрізняємося. Я безперечно українка, і всі звичайні слова, як «Батьківщина», «мова», «Єдність» для мене зрозумілі і не викликають у мене здивування. Я народилась у вільній Україні, народилась в Незалежній Україні – ми майбутнє України, ми учні, які у майбутньому будемо представляти нашу Батьківщину і від нас залежить, як світ буде ставитися до нашого народу. Незважаючи, на те, що ми внутрішньо розділяємося на різні регіони, наші погляди спрямовані на єдині патріотичні погляди. Одеса – «інтернаціональне місто», але це не значить, що ми не повинні розмовляти на рідній мові.

За 32 роки Незалежності народ втратив віру у політиків, більший частині народу байдуже кого обирати до влади. Що повинно було статися, щоб дорослі почали міркувати про єдність?! Нажаль, Війна! Тільки останній рік я помічаю, як дорослі почали цінувати нашу землю, яка нам дісталася від предків.

Невже настав час розквіту нації і патріотичної любові до Батьківщини? Чому саме «війна» пробудила нас? Мабуть це йде від наших предків, ми народ боротьби, і наша сила в цьому. Все через, що зараз проходить моя Батьківщина це набагато важче і важливіше, ніж 32 роки тому підписати документ о Незалежності. Зараз формуються думки про українців, ким ми будемо для сучасного світу – рабами могутніх держав, або борцями - творцями?! На мою думку все ще по переду, але зараз я впевнено можу сказати – що прислів’я «Моя хата с краю» вже не актуальне для нас українців. Головна мета сучасного суспільства прибрати псевдо патріотів, які чомусь мають більшу вагу у слові ніж чесні патріоти. Ми ніколи не зробимо шаг у вперед, коли будемо жити спогадами о минулих роках.

Ми ніколи не відбудуємо нашу країну, якщо будемо витрачати купу гривень на ремонти будов судів, чи ще щось. В мене не має спогадів о минулих роках, я іноді слухаю свою бабусю, і їй було добре, але я не розумію, що саме в цьому добре. Вони жили у сірих відтінках. Невже війна нас об’єднала, невже ми живемо в такому часі, що смерть і горе інших людей має такий вплив. А що зараз? Що саме робити і як жити з тим, що у кожній сім’ї загинув чи може загинути брат, син, тато, чоловік?

Віра у квітуче майбутнє. Ера слів закінчена, починається ера дій. Кожен з нас має можливість нести національність українця достойно. Ми, учні, ми майбутнє країни. Я дитина звичайних батьків. які все життя працюють заради мене і мого брата, і ми радіємо нашим становищем і нашою Батьківщиною. Да, зараз війна, да наші реформи повільні, і люди злі до них, але я вірю, що «Ми» зможемо все виправити і здолати.

«Слава Україні»