«З початком війни наша родина перейшла на все українське - від пісень до мови»

Руденко Марія, учениця 9 класу Одеської гімназії № 47 Одеської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мартенюк Алла Павлівна

Війна. Моя історія

Війна... Страшне слово для кожного. Ми навіть не могли уявити, що вона прийде до нас в двадцять першому столітті. У кожного це слово викликає різні емоції і відчуття: страх, біль, сум, зрада, лють, ненависть. Але нас об’єднує одне – Перемога, яку всі так чекають.

Все почалось напередодні ввечері. Ми з батьками були у гостях наших друзів. Ніхто і гадки не мав, що через пару годин наше життя ніколи не буде іншим. Цілий вечір мене не покидало відчуття тривоги. По телебаченню показували новини, я була у передчутті чогось, але намагалась відвести ці дивні відчуття. Коли ми прийшли додому, і я лягла спати з думками про завтрашню контрольну роботу у школі з алгебри.

А розбудило мене повідомлення від подруги, яка теж в паніці попереджала мене, що сьогодні ми будемо навчатись дистанційно. Коли нарешті усвідомила, що почалась війна, у мене були змішані почуття. Звісно, це була злість і ненависть, але я дуже злякалась, в голові була купа різних думок: “ Що робити? Куди бігти? Скільки все це буде тривати? А що їм від нас потрібно? ”.

Почали пакувати свої речі, збирати тривожні валізи і запасатись їжею. Виявилось, що нам немає куди скласти більшість речей, і ми з мамою пішли до магазину. Саме в той момент я вперше почула сигнал повітряної тривоги. Тоді відчула величезний страх і тривогу. Це було, наче я завмерла і не можу поворухнути жодною частиною тіла. На третій день війни ми виїхали з міста і поїхали в село, до моєї бабусі, яке знаходиться в Одеській області. Наш виїзд з міста був ще одним жахливим спогадом. Тоді я вперше побачила військову техніку і мене охопила паніка, напевно, саме тоді по-справжньому усвідомила, що почалась повномасштабна війна.

Минув місяць… Ми знаходились в селі всією родиною. Проте одного дня мамі з татом зателефонували з роботи і викликали в місто. Мене вони вирішили залишити в селі у бабусі, бо турбувались, що в місті може бути небезпечно. Після того, як батьки поїхали, я дуже хвилювалась за них. Коли звучав сигнал повітряної тривоги, перші думки були: «А як вони? Чи в безпечному місці? А раптом щось трапиться?».

Сьогодні намагаємося спілкуватись виключно українською мовою. Я змінилась, змінилась вся моя родина, наші погляди на життя, наші цінності. Мабуть, стала більш дорослою і самостійною. Змінилось моє відношення до життя - намагаюсь цінувати кожен день і кожну мить, не марнувати свій час на сварки і образи. Стосунки з батьками стали глибшими.

Всім людям було дуже важко на початку війни. Минув один рік і вісім місяців – легше не стало. Впевнена, що наші люди, наша нація ніколи не опустять рук. Ми продовжуємо жити і ні на мить не забуваємо, як виборюється наша свобода. Дякуємо нашим героям за ще один новий день, який проживаємо! Ніколи не забудемо, тих, хто віддав життя за нашу країну і її свободу! Слава Україні та її героям слава!