«З дитиною не могли піти в лікарню , тому що її обстрілювали»

Ми зараз живемо в селі Любимівка, це від Запоріжжя недалеко. Онучці пів року. Нас семеро, і всі – переселенці з міста Оріхова. Шукаємо іншу квартиру, щоб перебратися, тому що тут із дитиною майже неможливо жити. 

Минув місяць, як у нас з’явився маленький внучок. Нам стало страшно. Газ вимкнули, світло теж. Потрібно було виїжджати, бо з дитиною залишатися було неможливо. А зараз у нас там житла, можна сказати, немає… 

Нам дуже допомогли волонтери. Приїхали по нас, забрали і привезли туди, де зараз ми живемо. 

Я вже рік на пенсії. Практично шестеро чоловік жили на одну мою пенсію. Спочатку було важко, бо довго не виплачували допомогу, а потім почалися виплати – стало легше. Ми отримуємо гуманітарку. Зараз усе нормально. 

Ми з дитиною не могли в лікарню піти, тому що її обстрілювали. Коли сюди приїхали, то нас направили в обласну лікарню. Були проблеми в дитини з тазостегновим суглобом, і ми лежали в стаціонарі. Через тиждень будемо лягати на повторне обстеження, тому що проблема не вирішена. Це ще нескоро закінчиться. Але проблема в нас тільки з дитиною, а так – наче все добре. У порівнянні з людьми, які залишилися там, ми живемо нормально. 

Ми й продукти передаємо, якщо маємо можливість. Одну собаку забрали, а ті залишилися там, тому що ми не можемо їх усіх забрати сюди.

Ми приїхали туди, куди була можливість приїхати. У старшої доньки подруга в цьому селі. Тут є лише холодна вода і світло. Газу немає, опалення теж. На зиму в цьому житлі залишатися неможливо. Шукаємо квартиру, бо потрібно дитину зігріти. Ми приїхали сюди у квітні – і замерзали, а взимку ще гірше буде. Я думаю, що скоро ми повернемося додому. Сподівалися, що все це дуже швидко закінчиться.  

В нашому селі стало ще гірше. Людей поменшало. Дуже страшно там. Хлопець, що дивиться за моєю хатою, за цей час посивів. Люди постаріли дуже. 

Хотілося б повернутися до свого будинку.