« Їхали в нікуди, аби не чути вибухів бомб і вберегти дітей»

Наша сім'я була в Харкові з перших днів війни. Спочатку війни не вистачало їжі, грошей, медикаментів на нашу велику сім'ю. Ми ховалися в підвалі вночі, спали на піддонах. Вже на третій день захворів син, була температура 39,5, але ми не могли залишатися вдома. Все одно жили в підвалі і лікували його там. Коли одного разу ми вже вирішили залишитися вдома на ніч і спали в коридорі, почули, як над будинком пролетів літак, він скидав бомби на телевежу, що була поруч із нашим будинком. Було дуже страшно за дітей, усі дуже були налякані й ми вирішили виїхати вранці з міста. Їхали в нікуди, аби не чути вибухів бомб і вберегти дітей. Доїхали до Кременчука, нам допомогли знайти квартиру, тепер ми орендуємо її. Наша робота з чоловіком була в Харкові з будівництва, ми архітектори-дизайнери. Зараз у Харкові немає цієї роботи, у Кременчуці теж зараз не затребувана. Старша дочка студентка. Молодші діти навчаються он-лайн у 3-му і 5-му класі. Діти грають у баскетбол, дуже хочуть повернутися до школи та друзів. Найбільше страшно було чути звуки літаючих літаків над нашим домом і звуки скинутих бомб. Переїзд до іншого міста, дуже страшно було їхати через місто і дуже довга дорога. Страшно звикнути, що це діється в нашій державі з нашими людьми. Страшно було бачити і чути бомби, які вже долетіли до міста, куди ми виїхали.