«Їхали під обстрілами, бачили розбите авто з ввімкненими фарами, але без водія»

Мені 64 роки. У мене є чоловік і двоє дітей. Син жив зі своєю сім’єю в селі Полтавка Пологівського району Запорізької області. Вони першими з нашої родини виїхали у Запоріжжя після того, як почалася війна. Поїхали о сьомій годині, а о тринадцятій односельчани зателефонували їм і сказали, що в їхній будинок влучив снаряд. Донька із зятем і сімнадцятирічною внучкою вибралися з Мелітополя. Вони дуже схуднули за той час, що провели в окупації. 

Коли діти опинилися в безпеці, то вмовляли нас із чоловіком виїхати. А ми не зважувалися кинути будинок і майно. Згодом все ж таки погодились. Нам прийшло повідомлення про те, що відкрито «зелений коридор». Ми вирішили скористатися моментом, поки був відкритий виїзд через Бердянськ. За годину зібрали речі і зі сльозами на очах виїхали з села Осипенко Запорізької області. Окупанти не хотіли випускати нас. Сказали, що в Запоріжжі буде те ж саме, що і в Маріуполі. Також сказали, що не давали «зеленого коридору», буцімто то - вигадка наших військових. 

На блокпосту в Оріховому стояв танк з написом ЗСУ. Чоловік попередив, щоб я не виказувала жодних емоцій, бо це могла бути провокація. Далі ми побачили будинок, на якому висів український прапор. Ми були ошелешені. Згодом дізналися, що росіяни спеціально поставили той танк і повісили стяг, щоб виявляти людей з проукраїнськими поглядами. Потім ми знову їхали під обстрілами. Бачили розбите авто з ввімкненими фарами, але без водія. Загалом перетнули близько сорока блокпостів. 

Діти не знали про наш виїзд, бо ми не змогли їм додзвонитися. В Оріховому пролунав дзвінок від доньки. Я лише встигла сказати, що ми їдемо під обстрілами, – і зник зв’язок. Потім я пошкодувала, що так налякала доньку. Діти зустрічали нас на в’їзді в Запоріжжя. 

Я вважаю, що війна повинна закінчитися тільки перемогою України.