"Якщо здається, що перед тобою непроглядна пітьма - навчись бачити темряву"

Іваночко Марія, 15 років, учениця ліцею №6 НМР10 м. Нікополь Дніпропетровської обл.

Вчитель, що надихнув на написання есе: Шуба Оксана Миколаївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Нас всіх понівечив цей світ, багатьом з нас є кому дорікнути. Для мене пройшло три місяці, а для батьків нескінченна безодня. Я щодня дзвоню їм, аби точити теревені ні про що, вони запитують, чим я сьогодні снідала, і дуже дивуються, коли чують щось нове.

Я, до речі, вже часто відвідую кав’ярню з панорамними вікнами, беру там капучино з карамеллю, адже пообіцяла собі, що наступного разу візьму американо тільки з вами. Іноді на око виступає сльоза, коли споглядаю за милою дівчиною в синьому кардигані. Вона моїх років, з кирпатим носом та довгою тонкою усмішкою, її рум’яне обличчя збирається у складки біля губ. Вона радіє, заливається рум'янцем, ні, не через стильний кардиган, він абсолютно не має сенсу. Поруч з нею йде, в тому ж ритмі, ще одна пані. Наче, вони схожі, але та, що праворуч, має трохи глибші зморшки, може, вона - її мати. Вони мило усміхаються одна одній, продовжують крокувати повз кав’ярню. Ймовірно, вони розмовляють про останні новини або вдалий шопінг. Так, вже не мала, я розумію, що секрет їхнього щастя не в синьому светрі, заздрощі не допоможуть.

Часто стає дуже сумно, як бачу й інших доньок з щасливими батьками, а на душі стає зимно, коли чую в слухавці смуток батьківського зітхання. Ні, це не так красиво, як у фільмах, розлука не робить тебе сильніше, тобі не хочеться негайно вирішити всі проблеми та зупинити війну власноруч під енергійну музику. Ти тільки хочеш додому, в свою кімнату, робити свічки і слухати тишу. Обійняти батька і сказати “на добраніч ”- вже не щовечірній ритуал. А зараз наші теревені ні про що - єдиний спосіб сказати: “Я тебе люблю”.

Можливо і життя не вистачить, щоб забути один момент, той самий дзвінок мами о восьмій ранку. Я не прокинулась 24 лютого від вибухів, тоді я виспалась, мабуть, остання спокійна ніч в моїй дорогоцінній кімнаті. Моє рідне місто безмежно сильне, це столиця п’яти січей, саме там славетний Богдан Хмельницький вперше здійняв над головою важку міць гетьманської булави. Моє місто потерпає, але його нічого не зламає. Колись ми зустрінемось у відбудованому “ Елітклубі ” на запальну вечірку святкування Перемоги, а зараз слізьми не зарадиш. Тоді чим допомогти? Я зараз за сотні кілометрів виливаю те, що накипіло, на віртуальний аркуш паперу. Моя теперішня кімната зовсім не така затишна, у ній нема блакитних шпалер з золотими зірочками, що з дитинства знімали страх темряви. Адже в темноті я вбачала цілі системи, нові планети та цивілізації, цілий океан для досліджень. Я навчилась бачити темряву. Скільки всього ще невідомо людству. А нас супроводжує кількасотрічна трагедія народу. Народу, що вистоїть та захистить власні кордони, фізичні та ментальні. Наша незалежність - це питання часу.