«Якщо раптово десь вибухнуло – здригаюсь, звичайно»

Мені 60 років. Працювала в школі, а її закрили 19 листопада минулого року. Тепер до пенсії стажу не вистачає. Доходу немає. Оформила соціальну допомогу, та ще не отримувала. А на пенсію тепер аж у 2026 році йти. Роботи немає, здоров’я також. Потрібно грижу видаляти. 

Я працювала в інтернаті для дітей, у яких проблеми зі спиною. Вони тиждень там жили, а в п’ятницю батьки приїжджали та забирали по домівках. А це, мабуть, якраз п’ятниця була. Ми вийшли на роботу – а нас усе начальство зустрічає. Ми нічого не зрозуміли. Хтось відразу поліз в Інтернет – читати новини, а в мене тоді був кнопковий телефон. Я нічого не знала. Діти плакали, ми чекали, поки батьки приїдуть та розберуть їх, бо ми за діток відповідальні. По Києву вже гатили. Ми спочатку думали, що це якісь жарти, аж поки не почало літати над нами… 

У нас адміністрація хороша. У травні відключили воду та газ, залишилося тільки світло, то нам возили воду в бочках технічну. А взагалі, ми живемо в такій місцевості, де в людей є свердловини і криниці. Дозволяли набирати. А продукти нам дають у гуманітарках. І Ахметов привозив, і Гнатенко, та й військова адміністрація дає. 

До всього звикаєш. Якщо раптово десь вибухнуло – здригаюсь, звичайно. А загалом уже байдуже до всього. Мій брат говорить: «Якщо на заводі зробили снаряд і він для тебе призначений, то куди б ти не поїхала, він до тебе прилетить». Страшно, звичайно, але переважно люди мого віку сидять під під’їздами. Якщо тільки викликають по гуманітарну допомогу, то доводиться їхати.

Якщо покласти руку на серце, то майбутнього я не бачу. Чекаю тільки, коли все скінчиться, а тоді вже будемо думати, яке в нас майбутнє. Головне – щоб не стріляли вдень та вночі.