«Якщо одразу вмерти – то не страшно, а якщо ні – то страшне»

Син Олени Аркадіївни перед війною загинув в аварії, і життя для неї втратило сенс. Вона змогла виїхати у Київ з Маріуполя, а чоловік досі залишається там

Дивіться, я з чоловіком прожила 32 роки. У мене було велике горе – єдина дитина загинула два роки тому, і я ці два роки в такому стані. Син закінчив морську академію в Одесі, працював помічником капітана на кораблі, а в Києві він потрапив в аварію. 

Зараз я в Києві, чоловік залишився в Маріуполі - він сюди не може приїхати. Я закінчила музичне училище у Львові, потім Університет ім. Драгоманова. Потім почалася війна. Ми виїжджали до свекрухи, потім вернулись, хата у нас вціліла. 

Воду в мене чоловік носив, продуктами я запаслась, на той період вистачало. Я трошки зняла грошей з картки. У нас є джерело у містечку, яке ми називаємо Аляска. Чоловік казав, що має щось робити, щоб фізично себе завантажити, і він носив воду з джерела.

Мені не було страшно вмерти, бо в мене не було вже сенсу для життя: немає найдорожчого - мого сина. Потім я розуміла, що якби зразу, то добре, а якщо не відразу - то страшне. 

У мене не було тваринок, бо я дуже часто їздила до Києва, до сина. У мене ще є тут родичі: тут троюрідний брат - я в нього жила, коли вчилась. Я зараз з ним спілкуюсь, з його жінкою. У Києві є дуже близькі друзі мого сина - я з ними спілкуюсь, в них також є дітки. Так і відволікаюсь. 

Коли скінчиться війна - не знаю. То таку треба мудрість, щоб знати. За те, що зробили, вже ніхто нікого не вибачить, але потрібно все робити, щоб було подальше життя у наших дітей, в онуків. Я надіюсь тільки на те, що до когось прийде розум, щоб все це закінчити. Просто вірю, що з того боку хтось схаменеться.