Лія

«Якби ми залишилися в Маріуполі, ми б не вижили»

Я двічі переселенка. Жила в Донецьку, потім в Маріуполі. Чоловік помер через військові дії ще в 2014 році. Не пережив цього всього.

Війна розпочалася у 2014-му з Донецька. Спочатку адміністративні будівлі захопили тітушки і люди, які були завезені автобусами з ростовськими і таганрозькими номерами. До цієї банди приєдналися маргінали й асоціальні особистості. Вони ходили і мародерили. А потім у липні зайшов Гіркін, і стало взагалі «весело».

Я чудово пам'ятаю як приїжджали кадирівці, шахтарів садили в грузовик, давали їм російські прапори і змушували на мітингу кричати «росія, прийди!» для картинки.

Референдум пригадую. Туди пішли пенсіонери, які думали, що їм будуть пенсії по п'ятдесят тисяч платити, і різні ущербні особистості. Там у бюлетенях не стояло запитання про приєднання до росії. Я це все пам'ятаю.

У 2014-му ми переїхали до Маріуполя, хоча обирали між Одесою, Києвом і Харковом. Мій чоловік потрапив у лікарню у Маріуполі. Був наступ на місто у вересні 2014-го, теж тремтіли вікна, люди евакуйовувались, але, слава Богу, на той момент все це зупинили, відкинули назад. Чоловік помер, в Донецьк я його повезти не могла, тому що орки мене не пустили. Поховали його в Маріуполі. Потім знайшли квартиру і почали там обживатися. Як виявилось, це була фатальна помилка.

Початок повномасштабної війни теж прекрасно пам'ятаю. Обстріл почався десь о пів на другу ночі. Почали обстрілювати з тяжкого озброєння околиці Маріуполя, літала авіація, не було тільки обстрілів кораблів з моря. Вони з'явилися пізніше.

На мій дім скидали авіабомби, з моря долітали снаряди. Розбомбили третій пологовий. Росіяни говорили, що це фейк. Наш дім був поряд - вибуховою хвилею нам вибило шибки, у когось квартири вигоріли.

У моїй квартирі окупанти зламали замки, обшукали, забрали все, що хотіли, і покинули. Винесли все. Квартири немає.

Ми довго не чекали: 24 лютого 2022 ми одразу й виїхали з Маріуполя, десь опівдні. Виїжджали в нікуди, тільки з документами. Як і з Донецька. Спочатку ми поїхали до Запоріжжя, там було теж небезпечно. Зараз ми на заході України.

Я спілкувалася з людьми, які залишалися в Маріуполі. У них не було ні світла, ні води, ні газу. Якби ми залишились, то теж би все це на собі відчули. Але ми б там не вижили, тому що багатьох наших сусідів уже немає.

Когось снайпер убив, коли вони виходили з будинку, комусь кінцівки відірвало. Кадирівці вигнали всіх людей з нашого будинку і примусово вивезли до росії. Там було достатньо багато літніх людей, їхні діти досі їх знайти не можуть.

Сподіваюсь, що війна закінчиться у цьому році, але це питання досі відкрите. Хочемо повернутися додому в Донецьк. Коли усі території повернуться до складу України, тоді це буде наша Перемога.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/