"Як зараз пам’ятаю постійний стрекіт автоматів та падіння важкої артилерії"

Панкова Марія, 16 років, учениця Харківської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №25

Війна – найбільше з лих

І виростають покоління,

Котрі не чули тишини.

О, найстрашніше з літочислень

Війна – війною – до війни!

Л.КОСТЕНКО

Коли ж почалася війна? Передумови були вже давно, але не зрозуміло, що можна вважати початком, зміну влади? Майдан? Або коли «ДНР» та «ЛНР» проголосили так звану незалежність? Або коли 13 квітня відбувся бій за Слов’янськ? Чи 22 травня 2014 року, коли був атакований блокпост української армії у Волновахівському районі Донецької області? Все це питання, на які я не можу дати відповіді. Але є питання, на яке я знаю відповідь. Коли саме для мене почалася війна?

Для мене війна почалася 22 липня 2014 року, коли відбулося визволення мого міста від збройних формувань «ДНР». Саме в цей день, повільно переходячи в ніч, я зрозуміла, що війна це не щось далеке, а те що може відбутися з кожним. Я як зараз пам’ятаю постійний стрекіт автоматів, які здавалося б ніколи не припиняться та падіння важкої артилерії, які наводили стільки страху та незрозумілості.

Чи впаде ще щось через хвилину, п’ять, п’ятнадцять або вже можна видихнути спокійно та вилізти нагору з підвалу?Визволення міста продовжувалося майже добу, лише з маленькими переривами, коли можна було піднятися нагору та трохи поїсти, перевірити збитки та перевірити чи все в порядку з родичами та сусідами. При перевірці збитків було помічено, що єдиною, на щастя, втратою були вибиті та розбиті вікна, а також посічений осколками паркан. Ніякого світла та зв’язку не було. Тому, щоб перевірити, чи все добре зі знайомими, треба було до них дійти.

Найяскравіше моє враження з того дня залишається в пам’яті і сьогодні. Під вечір ми з мамою пішли перевірити чи все в порядку з нашою тіткою. Вона запросила нас на вечерю. Це було найтепліше чаювання в моєму житті, тому що ти дізнаєшся, що у всіх все в повному порядку та усі живі. Люди насправді насолоджуються сонячним світлом, печивом, а також змогою просто спілкуватися з людьми та розумінням, що ті емоції, які відчував ти, відчуває ще хтось.

Але вночі все повторилося та спокійного сну вже не було. Зранку було прийняте рішення на деякий час поїхати до матусиної сестри, до Харкова. В планах до вересня того ж року ми повинні були повернутися додому, але, на жаль, повернутися нам не судилося, хоча той самий вересень 2014 року пройшов вже 7 років тому.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/