«Я записувала, як нас обстрілювали, коли побачила мертву людину»

Лілія Георгіївна виживала в окупованому Маріуполі з чоловіком і п’ятьма котами. Деякий час вона вела щоденник, у якому фіксувала все, що відбувалося з нею і навколо неї

Ми з чоловіком жили в Маріуполі, неподалік від Азовмашу. Я дуже добре пам’ятаю перший день війни. Колеги почали про це писати у робочій групі, вважали, що потрібно виїжджати в Кропивницький. Я працювала діловодом у прокуратурі. Приїхала на роботу по трудову книжку, але там нікого не було, тому я так і не змогла її забрати. Потім пішла шукати переноски для котів, бо у мене п'ять канадських сфінксів. Біля зоомагазину нахабно вирвала у тітки з рук переноску для собак на 12 кілограмів.

Я попросила доньку, щоб купила мені квитки в Київ, а потім дізналася, що його також обстрілюють, і сказала, щоб вона їх здала.

У нас була частина грошей на картці, а частина - готівкою. Ми з чоловіком ходили до супермаркету «Метро», бо там за готівку можна було купити продукти, коли їх почали привозити. Готували кашу. Спочатку соромились, а потім почали її їсти, бо так можна було і з голоду померти. Коли люди грабували магазини, ми з чоловіком вважали, що це не дуже добре. Та коли вже нічого було їсти, пожалкували, що цього не робили. На 27 березня записалися на гуманітарку. У тому місці, де її видавали, стався вибух за годину до того, як ми мали по неї прийти. Хліб в Маріуполі побачили аж першого квітня. Окупанти дали подавлений, але ми все одно були йому раді.

В «Метро» купили вологий корм, але з п'яти моїх котів лише один їв такий. Сусідка дала нам трохи пшона, то ми їм запарювали. Коли припинилися пожежі, пішли на ринок, сподіваючись хоч десь на підлозі знайти залишки сухого корму. Коли ми виїжджали, один кіт захворів, і через це ми на місяць затримались у Бердянську. І вже коли приїхали в Київ, мого котика врятували.

Виїхати вдалося завдяки знайомому моєї доньки, який працював в МНС. Дякуючи сусідці, яка дала візок, ми дібралися з котами і речами до пожежної частини. Звідти поїхали в Нікольське, знайома пустила переночувати, але не нагодувала. Але ми й за нічліг вдячні. Дуже важко було під Василівкою. Нас тричі повертали. Коли таки пропустили, ми стояли ще три дні. Коти ледь витримали.

Я Новий рік завжди зустрічала вдома, ніколи не виходила до центральної ялинки. А цього року, коли була на Софіївській площі, загадала бажання – і воно здійснилося. Ми мріяли, що будемо збирати кошти, продамо квартири в Маріуполі й переїдемо жити в Київ. Однак довго відкладали від’їзд через доньку. Вона філолог, навчалася в аспірантурі в Луцьку. Я допомагала їй збирати матеріал для її роботи «Діалекти Донеччини та Луганщини». Ми домовилися, що до кінця року зберемо матеріал, а потім продамо квартири. Гроші, які назбирали, я змогла вивезти, і ми купили квартиру в столиці. Тепер мої коти можуть нявкати, дерти шпалери, бо вони вдома.

Якось я заблукала в Києві, й мене віз таксист із Маріуполя. Ми з ним розговорилися, і я йому розповіла про бажання жити в Києві. А він сказав, що з бажаннями потрібно бути обережними. Вони також із дружиною планували жити у великому місті, і зараз знімають квартиру в новобудові.

А ще я мріяла потрапити на виставку робіт Марії Примаченко. І ось вона проходила в Києві, і я туди потрапила. Такі маленькі мрії також здійснюються. Тож я хочу, щоб цього року закінчилась війна і не страждали люди.

У мене ще є мрія сфотографуватися на фоні Ейфелевої вежі. І коли нас у Маріуполі обстрілювали так, що в підвалі сипалася штукатурка, ми ставали всі під стіни, і я казала, що нас не засипле, бо в мене ще є мрія побувати в Парижі.