«Я виїхав з міста, коли дізнався, що окупанти хочуть вивезти мене в підвал»

Я працюючий пенсіонер, голова територіальної громади у Бердянському районі. Проживав з дружиною в Бердянську. Маю двох доньок. Вони мешкають зі своїми сім’ями.

З першого дня окупації я продовжував виконувати свої обов’язки. Тоді потрібно було вирішувати гуманітарні питання. 16 квітня взяв відпустку й на власному авто поїхав з дружиною до Запоріжжя. За три дні нам вдалося добути два ящики різних медикаментів, але, щоб привезти їх у Бердянськ, ми витратили цілий тиждень. Щодня доїжджали до Новоолександрівки, стояли в черзі, але виїхати не вдавалося. Нас пропустили лише на шостий день. Потім ми ночували на дамбі у Василівці. Наступного дня приїхали в Бердянськ і здали в лікарню медикаменти.

Я перебував на території громади до сьомого липня 2022 року. Спілкувався з людьми, підтримував їх морально.

Ми з колегами не були готові чинити збройний спротив окупантам. Єдине, що мали змогу робити – це саботували їхні розпорядження. Кожен займався своєю справою. Зборів ми не проводили. Мій лозунг був таким: потрібно пам’ятати, що ми українці, і треба у будь-якій ситуації залишатися людяними по відношенню одне до одного, допомагати тим, хто цього потребує.

Я виїхав з міста, коли дізнався, що в планах окупантів – вивезти мене в підвал. Наступного дня з перевізником дістався до Запоріжжя, прийшов у військову адміністрацію району, щоб повідомити голові про свій виїзд.

Зараз ми з дружиною мешкаємо в Києві, бо мені потрібно пройти тут лікування. Я працюю дистанційно. Періодично їжджу до Запоріжжя.

Дуже хочеться, щоб до кінця 2023 року ми деокупували свої території й почали налагоджувати життя. Хочу засучити рукава, зібрати людей і разом з ними відновити все те, що було зруйновано, відкрити школи. Але зараз найголовніше – вистояти.