«Я відчула несамовитий відчай, не було сліз, мені нікуди тікати»

Околіта Діана, учениця 10 класу Карлівського ліцею №5 імені Ніни Герасименко Карлівської міської ради

Війна.Моя історія

 «Давай повернемось у своє місто, з якого втікнути так хотіли!» (Кузьма Скрябін)

Сьогодні гаряче, але не так як учора. Чи настане завтра? Якщо зануритись у думки нікопольчанина, то можна почути саме це. Усі звикли - сьогодні буде обстріл, це вже стало рутиною. Але для когось він завжди стає останнім...  Наш народ уже звик до труднощів. Та чи можна звикнути до постійного намагання знищити наше місто? Можливо, тій бабусі, яка загинула від поранення, судилося прожити довше? Постійні питання, постійні «можливо».

Можливо, я б не очікувала поїздку додому як щось грандіозне та жадане, можливо, я б зараз сиділа біля знайомих, близьких мені людей в уцілілій школі, можливо, не було б стільки втрачених життів…

Можливо все, але нічого з цього. Я живу спогадами про дім, та в постійному очікуванні можливості сісти на рейс «Карлівка-Нікополь». Я сплю в будинку, але не знаю нічого про нього, окрім того, що я не повинна тут бути.

З початком війни все сприймаю гостріше. Проходячи повз людей, вдивляюся їм в обличчя. Охоплюють подібні думки: «Чи втратив він когось через війну?», «Він тут жив усе життя чи такий, як я…?»

Буває час, коли хочеться кричати про те, що коїться там, куди моя душа найбільше воліла б повернутися.  Мій дім, моє місто, моє життя…  Коли мене запитують: «Ну як там?» - з вуст ніколи не злітає щось близьке до правди, завжди відповідаєш: «Ну більш менш».  Але ні, не більш менш. Цей вислів анітрохи не описує усього, що коїться…

Просто здається, що це щось цінне, тільки твоє, ніби скляне, як дорога ваза. Те, що не всім людям даєш потримати, не всім довіряєш.

Перший обстріл. Він був початком кінця, початком нового життя проти власної волі. Життя, якого я ніколи не просила - сповненого болю, відчаю, страху, боротьби. Поняття «і все життя перед очима пролетіло» завжди було якесь розмите, але тоді я його зрозуміла. Обстріл, вибухи, це вже шостий. Я намагаюсь не рахувати, я не хочу знати, я не хочу відчувати знову цей біль. Гуркіт, сильний, просто в мене над головою.

Я згадала все. До останнього. Усе, що я встигла та не встигла зробити, свої мрії, свої дитячі обіцянки батькам, своє тихе, спокійне життя. Я відчула несамовитий відчай, не було сліз, мені нікуди тікати, я в чотирьох стінах та з бетонною плитою майже на голові.

Ти починаєш звикати до всього, думаєш що гірше бути вже не може. Мама - вона моє все. Та, якою я пишаюсь найбільше в житті. Вона – медик. Жінка, яка заслуговує на шану, яка рятує життя не зважаючи ні на що. Погрози підриву АЕС, надзвичайна ситуація. Дзвінок: «Я буду надавати допомогу при підриві, евакуююсь остання, не хвилюйся». Ні. Тільки не вона.

«У мене її хочуть забрати», - таким дитячим голоском відлунювало у мене в голові. Я не впораюсь із цим, я хочу здатись. Мамо, забери мене додому, туди,  де немає цих жахіть, забери мене в наше мирне життя.

Тиша. Як важко її витримати, це більше не моя зона комфорту. У тиші породжується очікування. Ти знаєш, що чекаєш неминучого обстрілу. У тиші народжуються думки, спливають спогади. Ніколи не зможу відпустити їх. Спогади про шкільні проблеми, які тепер здаються мізерними. Спогади про навчання й відпочинок із друзями в будівлях, яких уже не існує. Спогади про пляж, якого немає. Усе, що було,  - відібрали, зруйнували, спаплюжили.

У тиші розгортається сюжет «а що якби?». Якби сприймати слово «град» як явище природи, а не так знайому реактивну систему «залпу»? 

З дитинства я мріяла вирватися з дому, поїхати туди, де буде більше магазинів, красивіші кав’ярні, сучасніші будівлі. Зараз розумію, що ріднішого, ніж мій маленький парк, немає ніде, смачніше тістечка, ніж удома, не знайти. Де б я не була, лише дома все «так».

Кожного разу, коли  треба від'їжджати з дому, охоплює страх.  Чи буде мені куди повернутись?.. Лише зараз розумію,- дім моє все, місце де я наповнююсь  силою, енергією, мотивацією.

Об’їздивши велику частину України, я побачила, що всіх торкнулась війна. Просто для когось це щось далеке, недосяжне, незрозуміле, а для когось це те, що забрало колишнє життя, зруйнувало й викинуло на чистий аркуш, на якому наново потрібно писати свою історію. Об’єднує нас нація, об’єднує сила.

Ми - сім’я, велика, дружна, незламна. Допомагайте один одному, не дайте росіянам знищити вас, покажіть свою силу, покажіть вашу боротьбу. Живіть, любіть, відпочивайте, не втрачайте час, утілюйте мрії. Головне - не втомлюйтесь від війни.

Пам’ятайте, що випадкова людина на вулиці, повз яку ви пройшли вчора, може мати жахливу історію свого порятунку та потребувати вашої підтримки, розуміння, людяності. Не будьте байдужими, не дайте зачерствіти душі. Ви – частиночка великого народу, достойно пройдіть свій шлях.