"Я так сподіваюся на те, що прийде той день, коли все закінчиться"

Бербенко Дмитро, учень Новоолександрівського навчально-виховний комплекс "ЗЗСО І-ІІІ ступенів"

Це були доленосні події для України. Одразу скажу: кулі над нашими головами не свистіли, снайпери на нашій території не працювали, земля поряд з будинками не здригалася від «приходу» крупного калібру, снаряди в помешкання не потрапляли, у підвалах наша родина не ховалася. Не навчився я більш-менш розрізняти звуки «прильотів» різнокаліберних мін.

Коли почалася війна, мені було майже 9 років. Я жив (і досі мешкаю) в селі Новоолександрівка, що на Олександрівщині Донецької області.

Дехто з моїх знайомих почав звикати до думки, що ми («східняки», «західняки») - справді вороги, тому зовсім перестав спілкуватися. Це не є нормальним явищем. Взагалі мешканці села, як і всієї України, розділилися на тих, «хто за», і «хто проти», і на тих, кому байдуже, хто вважав, що війна їх не торкнеться.

У ті роки ще не в кожній сільській родині був Інтернет, тому хлопчаки, не прив’язані до гаджетів, гасали селом, шукаючи дитячих пригод. Того квітневого ранку я спочатку не зрозумів, чому за нашим селом іде бойова техніка. Діти й дорослі поспішали на звук ляскання металу та реву потужних двигунів. Колона танків рухалася на Словянськ, на Краматорськ. Ми, хлопчаки, не могли позбутися відчуття, що потрапили на зйомки фільму – настільки все було нереалістичним. Як!? У нас, на Донбасі, з`явилися танки, небо постійно патрулюють військові вертольоти. Кожна секунда карбувалася в пам`яті й залишала яскраві враження. Палаючі очі та сяючі посмішки на втомлених обличчях військовиків говорили про те, що цих людей не зламати. Мабуть, до війни вони працювали зварювальниками, лікарями, водили маршрутки… Ми ще не здогадувалися про те, що попереду у цих дядечок (і не тільки у них) важкі роки: життя в окопах без елементарних зручностей, бронежилети на плечах, стрічки з боєприпасами, важка зброя, кулеметні черги, команди взводних, що мимохідь коригують дії бійців… Ще не знав ніхто, що ворог з ненавистю міситиме навколишній простір стрілецькою зброєю, час від часу натужно чвакатиме у дворах і на подвір’ях мирних мешканців щось крупнокаліберне, наче свист рапіри, повітря пронизуватимуть одиночні з СВД. На плечах військовиків лежатиме велика відповідальність за життя людей, за ділянки фронту, де ворог не повинен пройти, де його потрібно зупинити. За будь-яку ціну.

Пам`ятаю , як посеред уроків водили нас, школярів, у бомбосховище (великий підвал у сусідньому домі), показували відеоролики про те, як поводити себе з невідомими вибуховими предметами. Дорослі попереджали про те, що в місцевих лісосмугах можна натрапити на «розтяжку». Мабуть, тоді ми, дітлахи, вперше усвідомили, що це серйозно.

Пройшли роки… Нас Бог уберіг від бомб, снарядів, смертей, адже бойові дії розгорталися кілометрів за 100-120 від Олександрівщини. Розуміємо, наскільки нам поталанило, адже одна справа – романтика війни, а зовсім інша – реальність.

Розміри теперішньої війни в Україні не схожі за розмахом на ті, що охопили людство під час Першої та Другої світових війн. Але чи зменшився градус страждань? Дорослі змушені залишати свої домівки, рятуючи життя дітей, їхати геть від вибухів. Втративши роботу, мають знайти нову. На фронті гинуть молоді чоловіки, які могли б ще довго прожити й принести користь суспільству. До якого відчаю, розпачу доведені їхні мами, дружини, діти!

Війна, її наслідки вплинули й на нашу родину. Багато хто з нашої великої сім`ї мешкає на території Росії, і зараз неможливо зустрітися, обійнятися, поспілкуватися «онлайн». Насправді відбувається конфлікт геополітичних інтересів «великих міра сєго», а звичайних громадян використовують, як інструмент.

Я знаю: прийде в Україну мирне життя. Мої родичі з Єнакієво вільно приїздитимуть до нас у гості. Не буде у сім`ях суперечок про те, хто винен у тій ситуації, що склалася в нашій державі. Для мене мир – це коли знову працюватимуть ферми на нашій Олександрівщині – тоді у тата й інших односельців буде робота; коли нам повернуть 11-річку – тоді у мами буде стабільна зарплатня й мої рідні не вимушені будуть їхати до Польщі, Чехії чи Німеччини, а житимуть поряд; коли до с. Черевківка, що під Слов`янськом, повернеться сім`я тітоньки Олени й відбудує розбититу домівку.

Я так сподіваюся на те, що прийде той день, коли все закінчиться і в Україні настане спокій! Так хочеться жити мирно!