«Я сподіваюся, що незабаром ворогів від нас відгонять»

Жінку з села на лінії фронту забрали діти та відвезли спочатку на Волинь, а потім у Запоріжжя – поближче до дома

Життя було у нас дуже хороше, та ми не цінили його. Діти побудувалися, все заробляли в дім, а тепер все розбите. Що можна сказати? Війна.

Я сама живу, бо на пенсії давно. Сиджу, дивлюся телевізор, коли невістка телефонує. Каже, війна. Кажу: «Яка війна? Ти що?». Вони з сином мене в перший день і забрали до себе. Я не знаю, як ті бідні люди, що залишилися, терплять, бо ми на лінії фронту. Гепають кожен день, страшно.

Я залишила на сусідів собак і кішку. І як хату розбили, то ми з переляку виїхали усі на Волинь. О четвертій ранку встали, звечора покидали щось в сумку. Не розуміли, що брати, та й так виїхали. На Волині наша сваха живе, але нам хотілося бути ближче до дому. Тому ми приїхали у Запоріжжя.

Мене дуже засмучує, що все розбите, Оріхів розбитий. Куди людям повертатися, як людям жити?

Так само і Гуляйполе розбите. Нам якби тільки мир настав. Я думаю і сподіваюся, що в березні ворогів хоч відженуть. Може, не буде ще кінця війни, але хоч від нас відгонять. Я вірю, що наші хлопці все роблять вірно.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/