«Я сподіваюся на те, що зовсім скоро все завершиться, настане мир та спокій»

Кудрявцева Марія, 15 років, Харківська загальноосвітня школа I-III ступенів № 160

Есе «Один день»

Війна – це збройний конфлікт між деякими державами. Зазвичай, вона приносить багато втрат, болю й страждань.

На превеликий жаль, зараз на сході моєї рідної України триває війна. Розпочалася вона у квітні 2014 року, у той час, коли відбулося захоплення Луганська і Донецька.

Це сталося якось раптово і непередбачено, на той час мені ледве виповнилося вісім років. Я вперше почула про оголошення війни від батьків. Звичайно, що могла усвідомити?  Тільки по телебаченню мені доводилося щось нове для себе почути і побачити.

Коли я навчалася у третьому класі, до нас перейшов хлопчик із Луганська. Звісно, тоді всі знали про війну й було помітно, що почало з’являтися все більше переселенців. Проте більша половина жителів міст, де проходять бойові дії, залишилися там. Все своє життя ці люди старалися мати житло й харчі, а раптом це просто захоплять або зруйнують.

Я усвідомила те, що розпочалася війна тоді, коли почула про події, які відбувалися у місті Стаханові (Луганська область), де проживала моя старенька бабуся. Півроку тому з нею сталася трагедія. Вона зламала шийку стегна, як це часто буває у людей літнього віку, тому бабуся, лежача, безпомічна, залишилася сама. Ми не можемо перетнути кордони, щоб забрати її та забезпечити належний догляд за нею.

Ця жахлива і невирішальна ситуація не дає спокою нашій сім’ї. Багато випадків навіть серед знайомих, коли члени родини змушені жити в окремих куточках України та за її межами.

Бабуся Ніна розповідала, що вночі чутно звуки артилерійських залпів. Жителям доводиться спати одягненими, бо в будь-який час снаряд міг потрапити у їхню домівку.

На мене вплинули розповіді бабусі. Важко уявити собі щось подібне, коли в нашому місті все спокійно, а за чотириста кілометрів відбуваються жахливі події. І це триває вже сім років.

Раніше, коли відбувалися перші військові дії, ми були дуже налякані й хвилювалися, що наступним буде наше гарне місто Харків.

Для мене, восьмирічної дівчинки, тоді, з одного боку, була не зрозуміла дійсна картина. В моїй пам’яті залишилися спогади про те, чого боялася. Було страшно від того, що, можливо, раптом доведеться переховуватись у погребі або сховищі від нападників. Однак найжахливіше – це втратити близьку людину, яка обороняла рідні землі.

І з віком я почала по-новому дивитися на ситуацію у нашій країні. Мені хотілося більше дізнатися про війну, наших захисників, які безпосередньо брали участь у ній. Саме вони намагаються зберегти свою національну самобутність. Захищати свою Батьківщину – головний обов’язок кожного громадянина.

Хочу поділитися з вами фрагментами розповідей військових, з якими я поспілкувалася. Мене найбільше захопила історія, яка відбувалася під Горлівкою. Дитина йшла зі школи раніше, бо там вимкнули світло, а з іншого боку за двісті метрів рухалися військові танки. Прикро те, що для хлопця це буденна ситуація, він уже звик до цього. Мені стало шкода його, адже дитина не винна й не мусить страждати, будь-що може трапитися…

Найважчим для наших захисників була сутичка з ворогами. Повинна бути справжня витримка й сила духу. Кожен день на плечі військових лягав важкий тягар, вони виконували нові завдання, брали відповідальність за інших. Хтось не відчував такого сильного страху, а для когось він був майже нездоланним. Усе залежало від специфіки роботи, яку вони виконували.

Допомагали їм тварини. У кожного підрозділу був якийсь вихованець. Наприклад, собака Ґрета, яка охороняла їх, відчувала небезпеку.

Був один випадок, коли захисники їздили по селах, бачили, що у кожному дворі сидів собака і дивився на людей. Він чекав повернення господарів, які покинули його. Військові підгодовували своїми продуктами їх та людей, яким не вистачало їжі.

Через обстріли багато бійців загинули завчасно, хтось отримав бойове поранення й залишився на все життя інвалідом.

Я сподіваюся на те, що зовсім скоро все завершиться, настане мир та спокій, якого ми прагнемо. Наша країна – єдине ціле й разом зможемо змінити цю ситуацію. Головне вірити в себе і в свої сили.

Отже, саме для мене мир сьогодні означає мрії про безтурботне життя та радість кожного дня. Також це моє рідне місто Харків, де я народилася і живу. Саме військовослужбовці відповідають за наше мирне сьогодення. Пам’ятаймо захисників і шануймо їх!