"Я ще не знаю, ким я буду, коли закінчу школу, але я точно знаю, ким я вже ніколи не буду"

Бельська Софія, учениця 10 класу навчального закладу Запорізької єврейської гімназії «ОРТ-Алєф»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Колосовська Оксана Петрівна

«Війна. Моя історія»

Поверни мене, мамо, в дитинство

Недалечко… На рік поверни!

Заспівай же мені колискову,

Вдома… Там, де немає війни.

Артем Поводюк

10 років

Ірпінь

Війна! Це жахливе слово, яке раніше в мене асоціювалося з підручниками історії та яке я чула у розповідях моїх прабабусь та прадідусів. Війна! Це слово, яке змінило моє життя та забрало  щасливе дитинство. Моя історія, мабуть, схожа на історії багатьох інших дітей, які стали жертвами обставин, але для мене вона унікальна, бо це МОЯ історія, МОЯ родина, МОЄ життя.

Все почалося 24 лютого  2022 року. Напередодні, як завжди, моя родина вечеряла на кухні. За столом зібралися всі: мій тато, моя мама, мій брат, який щойно повернувся з роботи, і я. Звичайна родина, звичайна вечеря, звичайні розмови і плани на завтра, на майбутнє. І ніхто з нас, навіть, не міг припустити, що завтра зміниться все…

Потім в новинах місцевих каналів ми дізналися,  що на один з будинків нашого міста впали уламки ракети, яка розірвалася в небі. В той самий час всі новини по телевізору наперебій розповідали про ракетні обстріли міст України. І саме тоді я усвідомила, що відбувається щось жахливе, і це вже не параграфи підручника історії й не просто картинка в телевізорі, а все це відбувається тут, зараз, зі мною і з моєю родиною.

Наступні декілька днів ми провели в очікуванні. В очікуванні новин з-під Києва, в очікуванні новин з-під Харкова, Херсона. Але, понад усе, ми чекали новин від мого брата.

Третього березня до нашого міста ввійшли російські війська і ми опинилися під окупацією. Наступний місяць наше життя було начебто у якомусь історичному фільмі про Другу світову війну. Хліб по запису. Величезні черги у банки аби отримати готівку. І іноді, щоб купити хліба і продуктів доводилося йти майже через все місто і вистояти величезну чергу. А найстрашніше було те, що вулицями нашого маленького містечка почали ходити озброєнні люди й ми взагалі не розуміли, що від них можна очікувати.

Поступово люди почали пристосовуватися до ситуації. Стали з’являтися товари в магазинах, а також знайшлися люди, які за відсоток обмінювали безготівкові гроші на готівку. Як говорили деякі місцеві мешканці “життя почало налагоджуватися”, але не для мене і не для моєї родини.

Ми кожного дня спостерігали за новинами й розуміли, що поки одні тут “налагоджують життя”, інші - за декілька десятків кілометрів гинуть за нашу свободу. Життя в окупації стало нестерпним і ми наважилися виїхати.

Ми з мамою зібрали все необхідне у пару сумок, домовилися з перевізником і відправилися у поїздку. Наша поїздка - то окрема історія. Купа блок-постів, військові, які намагалися бути показово чемними, очікування дозволу на виїзд, огляд речей, відчуття приниження та огиди. Але все це було варто того, щоб, побачивши на блок-пості наших військових. Я пам’ятаю, як плакала мама, коли вперше за довгий час змогла подзвонити моєму братові. Дорога, яку раніше ми долали за дві години, в цей день зайняла в нас майже добу. І ось довгоочікувана зустріч з моїм братом. Нарешті я змогла його обійняти. Який же він став мужній - справжній чоловік і йому дуже лічить військова форма. 

Війна змінила мене, вона змінила мій світогляд. Я ще не знаю ким я буду, коли закінчу школу, але я точно знаю ким я вже ніколи не буду. Я не буду людиною, яка не поважає та не ціную свій народ, свої традиції, свою мову. І я точно знаю, що я буду достойною людиною, яка живе у вільній країні - Україні!