Анастасія Лоцман

"Я сама, в мене наразі нікого немає"

Уже майже два роки триває повномасштабне вторгнення РФ в Україну і понад 10 років минуло, як почались бойові дії на частині українських територій. Впродовж цього часу, кажуть психологи, дуже багато жінок пережили і переживають різні емоційні стани, чекаючи на коханих, які нині служать чи служили в Збройних силах. Що відчувають такі жінки? Коли потрібно звернути увагу на свій стан? Хто і як може допомогти? Про це – у матеріалі Радіо Свобода.

Анастасія Лоцман чекає свого коханого з фронту.

«Є два основних моменти. Перший – це невідомість, що буде завтра, бо українська армія – наразі такий трошки неідеальний організм, скажімо так. Ми конкретно опинились якраз в тих умовах, коли не знаємо, що з ним буде завтра – він залишиться там, де він є, його переведуть на штаб чи його відправлять на «нуль». Ось ця невідомість, що буде з нами, – це перший момент, найскладніший для мене.

І другий – це усвідомлення того, що я сама, в мене наразі нікого немає, і ані фізичної, ані моральної підтримки. Навіть банально сходити в магазин закупитися важко фізично. Усвідомлення того, що ти повертаєшся додому, в порожню квартиру, де тебе ніхто не чекає, де тебе ніхто не зустрічає.

Коли він довго не виходить на зв'язок, коли виходить на зв'язок, але я розумію по його голосу, манері спілкування, що він щось від мене приховує, стався якийсь негаразд і він не хоче мене цим турбувати, засмучувати, але я по голосу чую, що щось сталось – і в ті моменти мені стає особливо погано.

У мене якась установка, яку, напевно, доведеться рано чи пізно пропрацьовувати: що я не маю права звертатись до груп підтримки. Бо наразі мій чоловік не на «нулі», він в тилу. Він у війську, він служить. Я не знаю, що з ним буде завтра. Але доки він в безпеці, я не маю права себе накручувати, пригнічувати, засмучуватись, жалітись, плакати, казати, що мені погано, і тим більше - звертатись по допомогу. У мене наразі ось така стадія.

Якусь одну пігулку рятівну не знайшла для себе. Якщо говоримо про те, як в довгостроковій перспективі зняти стрес, то я відволікаюсь на якісь дуже монотонні речі. Я почала малювати дуже багато картин за номерами. Бо ось дрібненькі, маленькі детальки – занурююсь і відрубуюсь повністю від зовнішнього світу. Це мене трошки рятує в моральному плані.

Коли точково, тут і зараз, – то тільки підтримка друзів. Я знаю, що якщо я не можу подзвонити своєму чоловікові, то я можу подзвонити своїй подрузі, поплакатися їй. Вона мне заспокоїть, підтримає. Тільки ось так і рятуюсь».

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/