«Я просто стояла та плакала, тому що шкода було згорілі будинки»

Галина Миколаївна пам’ятає відчуття безпорадності, що охопило її при вигляді пожеж від розірваних снарядів. Але жінка не покинула Станицю, адже вона виконувала прохання тих, хто виїхав – доглядати за будинками та тваринами. 

Я перший день війни запам’ятала – 2 червня 2014 року, коли в Луганську адміністрацію бомбанули. Я була на роботі, і такий гуркіт був, що з Луганська сюди почули всі. А потім ще моменти були, коли бомбили гору. Теж я зрозуміла, що це надовго та серйозно. 

Епізодів таких було багато. Найстрашніше – коли горіли будинки, і ми відчували себе безпорадними, тому що не можна було нічого зробити. Води і світла не було, хоча б мотори якісь включили, шланги протягнули... Ні, нічого, зовсім нічого. 

Ми нікуди з сином не виїжджали, сиділи в підвалі. Ми живемо зараз прямо біля переходу, біля КПВВ недалеко. Всі поїхали, залишили мені ключі від будинків, щоб кішок і собак доглядати. 

Було, звичайно, дуже страшно, наприклад, в одну ніч ми вийшли з сином, коли бомбардування закінчилися, і побачили, що на протилежному боці горять будинки. Ні телефонів, ні зв’язку ніякого, йти нікуди не можна... І ось за одну ніч п’ять будинків згоріло. Я, чесно кажучи, просто стояла та плакала, тому що шкода було. Це ж людський труд, людське життя.

Ми збирали гроші, хотіли дах з сином перекрити. Збирали-збирали, а потім за війну все розмотали. Був страх голоду, хоча дякую Рінату Ахметову, гуманітарку надсилав. Знаєте, військові дії як ніби щось надломили в моєму характері...