«Я прокинувся від звуку вибухів, які було чути з боку кордону. Страшенно ревіли літаки…»

Казанін Матвій, 15 років, Чернігівський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою, 10 клас (4 взвод)

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Казаніна Тетяна Олександрівна

Конкурс єсе на тему "Війна в долі моєї родини"

24 лютого … Ця дата назавжди закарбувалася в моєму серці як щось зловіще, темне, страшне…

За день до цього я був життєрадісний, щасливий. Ми відсвяткували день народження моєї сестри, багато жартували. Веселилися. Сподівалися наступного дня зустрітися з друзями й прогулятися містом…

Я прокинувся від звуку вибухів, які було чути з боку кордону. Страшенно ревіли літаки…

Жах…

Що робити?

Як діяти?

А в голові: що це?

ХХI століття… тах-тах-тах (б’ється серце).

Хіба може бути таке сьогодні – у час технологій, космічних відкриттів…

Це неможливо (тах-тах-тах)…

Але як виявилося, усе - насправді, а не уві сні. «Руський» мир прийшов на нашу землю, на мою рідну Чернігівщину.

Я поглянув у тривожні очі матері- там відчай (батька вже не було вдома, він усі дні війни був на роботі. Ночувати не приходив). За вікнами долітали нескінченні звуки тривог і вибухів. Вулицею рухалися «чумні» люди: хто ніс пакунки з магазину, хто безперестанку розмовляв по телефону, хто просто пробігав повз. І - тривога, тривога, тривога…

Коли всі зрозуміли, що сталося, потихеньку почали брати безпосередню участь в облаштуванні сховищ, в організації допомоги іншим.

Біля нашого будинку знаходилась школа № 18, там розмістилася тероборона. З усього міста люди звозили продукти, теплий одяг, ковдри, там готували їсти для містян. Робота кипіла.

3 березня… Цей день запам’ятав на все життя. До нас у перший же день війни приїхали жити мої родичі (вирішили, що наш будинок знаходиться в безпечнішому місці, ніж їхній).

Кожного дня під звуки сирен ми бігли до погреба й сиділи там під час бомбандування. А потім вирішили, що потрібно в будинку облаштувати таке місце, яке знаходиться за двома стінами (як рекомендовано було в Інтернеті), усі двері заклеїли скотчем, узяли ковдри.

Знову повертаюся до 3 березня.

Гул сирени… Усі сіли в коридорчику. Тільки розмістилися - і вибух. Страшний вибух за вікном. Крики… Стогін… Жах...

Коли опам’ятався, побачив, що (слава Богу) усі живі. Але вийти з будинку не зміг: ударною хвилею забило й понівечило залізні двері. Озирнувся - немає вікон, повидирало з рамами, у кімнатах валяються уламки люстр; усе в жахливому пилу.

Приїхав тато! Через силу вибив двері.

А надворі було жахіття… Карети швидкої допомоги, рятувальні машини…

Що це?

А це, виявилося, ворожий літак скинув бомбу на мою школу. Загинули люди… Звичайні люди, які роками працювали в цій школі, яких я знав і з якими вітався…

За що?

Оце питання «за що?» досі переслідує мене, а ще: навіщо вони прийшли на нашу землю? Від кого вони збиралися нас «освобождать»? Покидьки… Так не могли вчинити люди, у яких було щасливе дитинство і які зростали в атмосфері любові.

Можна багато філософствувати, але це не допоможе. Моя рідна земля більше 7-ми місяців бореться з рашистською нечистю. За цей час я багато зрозумів… А головне, я зрозумів, що дуже люблю свою Батьківщину.

…Через постійні небезпеки й обстріли мама змушена була вивезти мене й сестричку за кордон. Не буду розповідати про те, як під обстрілами ми тікали й не знали, що на нас чекає.

Наша родина (без тата) опинилася в Польщі. Добрі люди допомогли туди дістатися і влаштуватися там.

Поляки гарно до нас ставилися, у польській школі в мене було багато друзів, кожен хотів хоч якось допомогти й розрадити.

Але життя за кордоном - не для мене. Монотонно відбивалися дні, неначе метроном їх відраховував: не моє, не моє, не моє… Кожен день писали друзі-українці, розповідали про своє життя, сумували за рідним містом. Майже пів року я був розлучений з Батьківщиною.

…А у вересні повернувся. Нехай будинок наш ще не зовсім відремонтований, нехай навчаюсь я онлайн, але я - вдома… І щасливий від того, що ВДОМА. Тут і повітря інше, і люди інші, і природа інша. Тут усе МОЄ.

Я зрозумів, що щастя - це не гроші, не автомобілі, не дорогі гаджети.

Щастя - це рідний дім.

Я хочу, щоб в Україні якомога швидше закінчилася війна, щоб наш непереможний народ відбудував міста і села і щоб усі діти повернулися додому й будували своє майбутнє в рідній країні.